Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

1860 року Крашевський покидає Житомир, де протягом останніх років працював куратором шкіл, і переїздить до Варшави. Але вже в січні 1863 року, напередодні повстання, він змушений був покинути Варшаву як людина «небезпечна для громадського порядку». З того часу аж до смерті письменник проживав за кордоном. Однак з батьківщиною й прогресивними її колами він ніколи не пориває зв'язків («Я досі живу моїм часом, моєю країною, і кожний рух, який хвилює маси, відбивається і на мені»). Вже в перші роки перебування в еміграції Крашевський під псевдонімом Болеславіти (того, хто славить болі й страждання народу) пише ряд повістей репортажно-хронікального типу, в яких виявляє свою солідарність з тими, хто готував повстання 1863 року і брав у ньому участь («Дитина Старого Мяста», 1863; «Шпигун», 1864; «Червона пара», 1865).

Починаючи з 70-х років, Крашевський поринає у вивчення історичних джерел та архівних матеріалів, маючи намір подати у великому циклі художніх творів белетризовану історію Польщі від найдавніших часів. Протягом 1876–1887 рр. він написав і видав 29 історичних романів і повістей у 76 томах, в яких відтворена історія появи, становлення, розквіту й занепаду Польщі, ті величні й часто драматичні моменти, що визначили долю держави, народу і його культури. До епілогу цієї грандіозної панорами, яка охоплює кілька століть, Крашевський звернувся дещо раніше — в саксонському циклі своїх романів, де чільне місце завдяки своїм художнім якостям і глибокому проникненню в історичне тло посідає трилогія «Графиня Козель» (1874), «Брюль» (1875), «Із Семилітньої війни» (1875).

Історичні романи, за задумом їхнього автора, мали служити своєрідним підручником з історії для поляків, батьківщина яких, позбавлена державної незалежності, була територіально розділена між трьома країнами — Пруссією, Австрією й царською Росією.

Після поразки польського повстання 1863 року переосмислення з демократичних позицій минулого Польщі, до якого вдається Крашевський в своїх історичних романах, виглядало певним чином як ідейно— художня відповідь на наболіле питання, якими саме об'єктивними причинами був викликаний у свій час розпад колись сильної польської держави, чим пояснюються невдачі національно-визвольного руху останнього періоду. У кращих своїх історичних творах письменник доходить обгрунтованого висновку, що головною передумовою занепаду Речі Посполитої була анархія можновладців, відсутність сильної централізованої влади, орієнтація на іноземну, головним чином німецьку, допомогу, а також кривда, якої зазнавало протягом століть трудове населення країни. Новим словом у польській історичній романістиці був запроваджений Крашевським принцип у зображенні історичних подій та осіб. Прагнучи передусім відтворити загальну атмосферу віддаленого часу, письменник виповнює свої романи, які в більшості випадків спираються на конкретні історичні факти й документи, суто реалістичними подробицями й деталями, що стосуються життя й психології достовірних і вигаданих персонажів. З цією метою він однаково широко й справді творчо спирався як на історичні першоджерела й матеріали усної народної творчості, так і на власну письменницьку інтуїцію й багатющу фантазію. Це допомогло йому в одному з кращих своїх романів «Прадавня легенда» (1876) намалювати історично переконливу й хвилюючу картину з життя слов'ян у далекому IX столітті.

Сюжетним ядром твору є документально підтверджений факт повалення князівської влади Попелів вільними землеробами кметами й появи династії П'яста. Письменник порушує дорогу для нього проблему єдності дій слов'ян як перед загрозою вторгнення зовнішніх ворогів, так і перед внутрішньою деспотією.

Зовсім мало на той час вивчений істориками період вимальовується шляхом справді поетичного переосмислення народних переказів, зібраних відомими польськими літописцями, що жили в XII–XV ст. — Анонімом Галлом, Вінцентом Кадлубком та Яном Длугошем. Подібно до скупих архівних даних і поодиноких свідчень іноземних авторів, ці перекази підлягали у творі Крашевського доповненням і модернізації, оскільки віддалені епохи, як вважав автор «Прадавньої легенди», «залишають після себе мало пам'яток і слідів. Тільки аналогія, порівняння, певні сталі закони, за якими розвивається людство, дають можливість робити якісь висновки». І письменник сміливо звертається до аналогій, припущень, надаючи легендам та певним казковим мотивам рис історичної правдоподібності й життєвої переконливості.

Так, миші, які, згідно з прадавнім переказом, з'їли князя Попеля, неймовірно розплодившись серед трупів знищених ним родичів, перетворюються під пером письменника в войовничий і численний рід Мишек (Мєшків). Деякими рисами легендарної дочки засновника Кракова Ванди наділена в романі Крашевського дочка Віша — красуня Дзіва. Таємничі гості П'ястуна, які, закликаючи слов'ян до єдності, пропонують обрати князем бідного, простого й чесного кмета, — це посланці дружніх моравських племен, а не ангели й апостоли, виразники божого провидіння, як про це писалося в історії Длугоша.

Звільняючи легенди від деяких чисто казкових і релігійних нашарувань, Крашевський намагався на їх основі відтворити реальну картину життя полян — давніх предків польського народу. Він зупиняється на житті й побуті кількох патріархальних родин — Віша, Мірша, П'ястуна, описує їхні звичаї й оселі, речі домашнього вжитку, їжу й одяг. Читач знайомиться з цікавими й промовистими батальними й ритуальними сценами; колоритними виглядають в романі обряди пострижин, весілля, похорону, храмові свята, підготовка і проведення народного віче тощо. У творі діють різні за вдачею і укладом життя люди з їх багато в чому примітивним світосприйняттям і язичницькою культурою, з притаманною їм вірою в віщування й чари, авторитети старійшин; створено справжню енциклопедію різнобарвних життєвих інтересів і навичок прадавніх предків поляків на зорі виникнення польської державності.

Як і в усій своїй творчості, письменник у «Прадавній легенді» стоїть на боці бідних і знедолених, працьовитих і чесних, мужніх і справедливих. Показово, що художньо розробляючи в романі легенду про бідного бортника П'ястуна, якого обирають князем, письменник особливо підкреслює його доброту й скромність, його бажання забрати з собою в нове князівське городище своє просте і вбоге майно, щоб воно завжди нагадувало йому про те, що він із звичайних кметів походить. Сина він теж навчав жити «скромним життям, не боячись ні праці, ні голоду, ні спеки, ні холоду». Згідно з історичною правдою, Крашевський не обходить соціально-класової нерівності уже на початку польської історії: в середовищі колись вільних і рівноправних родів з'являється аристократична верхівка. По-своєму красномовними є зарозумілі слова князя Мілоша, звернені до кметів, що пропонували йому прилучитися до них для подолання Попеля: «З кметами не піду — я князь і пан, і вони мені не рівня».

Характеристика окремих персонажів у творі майже повністю визначається їхнім ставленням до іноземних завойовників і князя Хвостка, їхніми