Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

— Скажіть, — промовив він, — що ви хочете робити? Що? Скличете віче, щоб на ньому посваритись і побитися? Будете радитись, їздити, нарікати, а він вас по одному переловить арканом! Запросить на учту і одного на другого нацькує! Що ви йому зробите? Він не боїться ні вашого віча, ні вас, ні ваших погроз.

І Мілош засміявся.

— Половина ваших буде з ним, а половина — проти нього! Він роздасть ваші землі тим, хто виступить проти вас. Нічого ви йому не зробите. Коли забракне йому людей, прийдуть на допомогу німці, спустошать край наш, а непокірних поведуть у неволю.

І він кинувся знову на ложе.

— Князю, — мовив Віш, — ми знаємо, що важка це справа, але нам треба позбутися Хвостка. Багато хто з нас загине, багато хто зрадить, чимало постраждає, але, повірте, і його не стане. Ми прийшли, князю Мілошу, запитати вас, якщо віче вирішить іти на городище, дасте своїх людей? Будете з нами?

Старий довго мовчав.

— Ні, — сказав він, — я б сам йому серце вирвав, якби міг, а коли ви йому вирвете, зрадію, але з вами проти нього не піду… Це справа кметів… А я — князь! Я — Лех! Пам'ятайте, навіть коли його й переможете, то це ще не все: в нього є два сини за Лабою. З ними нічого не станеться, вони повернуться з німцями і помстяться над вами… Марно ви стогнете, ой марно! Як не він, то його діти поневолять вас; а не було б Хвостка, то я б вас учив, що таке кмет, а що таке князь! І не був би кращим за нього… — Далі він щось невиразно пробурмотів, глянув на Домана.

— Тоді нема про що більше говорити! — вигукнув Віш. — Може, ви й те, що чули від нас, завтра йому перекажете?

Князь засміявся, а ведмідь загарчав.

— Між ним і мною не буде більше ні мови, ні намови, ні розмови: він — мій ворог, а я — його, — голосно сказав Мілош. — Про ваш намір дадуть йому знати інші, і він повішає вас на дубах. Хай вішає! Нема моїх дітей. Синів моїх нема. Квітів моїх нема. Хай загине весь світ!

Він застогнав і припав головою до постелі. Віш кивнув Доману, і вони вийшли із світлиці. Позаду чувся плач, гарчання ведмедя і крик сорок, які, посміливішавши після того, як вийшли чужі люди, почали битися між собою.

На ганку чекав на них згорблений старець. Вони з ним вийшли під старі дуби, на подвір'я.

— Таке з вашим князем завжди буває? — спитав Віш.

— Коли бачить чужих людей, — прошепотів, зітхнувши, старий, — часом і вночі його духи мучать, він схоплюється і кричить таким несамовитим голосом, що всі, хто живе в замку, прокидаються. Нещасний… Нещасний чоловік!

Вони хотіли, незважаючи на те, що вже вечоріло, покинути похмуре городище Мілоша, але й тут не відмовили їм у гостинності. Старий запросив їх до окремої хатини, де на них уже чекали вечеря й готова постіль. І сам пішов з ними, хоча від нього не можна було й слова добитися. Все на цьому смутному дворі мовчало і було пригнічене, ніби чекало смерті і свого кінця.

VIII

Недалечко від озера Гопла, на узліссі, стояла оселя П'ястуна, якого просто П'ястом називали. До нього оце й подалися, покинувши на світанні похмуре городище Мілоша, старий Віш і молодий Доман. Кілька вже днів старий їхав верхи, але почував себе ніби здоровішим, ніж удома, коли сидів на камені біля річки і здалека наглядав за господарством. З усіх кметів, що жили в цій околиці, П'ястун був найменш заможний, але його найбільше поважали. Рід його сидів на одному місці з прадавніх часів, дід і прадід господарювали в сусідніх лісах, займаючись переважно бортництвом і полюванням. Небагато в них було орної землі, та й ту засівали лише настільки, щоб хліба вистачило на прожиток. Мали вже таку звичку не дбати про багатство. І воно не збільшувалося в них.

Їхня стара убога хата в усім околі була відома слов'янською гостинністю; двері тут ніколи не зачинялись, сюди заходив кожний, як до власної господи, — їв, пив та ще й брав у дорогу все, що потрібно було. Хата, поставлена в зруб з цілих, сяк-так обтесаних колод, була низька і досить ветха. Дах і стіни почорніли від диму, вузький ганок спирався на просто різьблені стовпці.

Сам П'ястун, дружина його Жепиця і мале хлопченя — їхній синочок — ото й уся родина. Челяді було чимало, та й її можна вважати за родину, бо до неї, за давнім звичаєм, ставились, як до рідні. Нового звичаю, що потроху проникав з німецьких країв, тут ще не знали. Тому, мабуть, П'ястуна шанували і радилися з ним; під цим убогим дахом можна було почути прадавні перекази про віру батьків, їхні звичаї й уподобання. Тут часто гостювали співці й гуслярі; і коли якийсь із них з'являвся, всі, тільки-но звечоріє, сідали колом — взимку в хаті, біля вогнища, а влітку на подвір'ї, біля старих лип — і слухали розповіді про давнину. Під час весільних обрядів, на пострижинах, похороні порядкував П'ястун, бо добре розумівся на цьому, — які пісні в яку хвилину годиться співати, і яку жертву приносити, і де що треба робити. Та й на суді, коли в громаді або в ополлі у мирний час траплялося вбивство, він знав, як застосувати давні закони. А вже як щось сказав, не було чому перечити. Простий цей чолов'яга більше важив серед кметів, ніж найродовитіші багатії. До П'ястуна здалеку приходили люди, а якщо не заставали дома, — бо часто він у лісі бджіл доглядав, — чекали його день і два, поки він повертався і вислуховував їх; мав звичку мало говорити, зате підохочував до розповіді інших; довго розмірковував, але коли вже при загальному мовчанні щось казав, від того потім ніколи не відмовлявся. Люди про це добре знали, і коли він висловлював думку, ніхто не смів заперечувати йому.

Ця пошана до П'ястуна, який хоча й поблизу жив від городища, але ніколи на князя не працював і не намагався заслужити в нього прихильності, викликала ненависть у князівськім дворі. Проте П'ястуна не чіпали, боялися його впливу на інших. Ні підкуп,