Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
— Я наказати їй не можу, — спокійно відповів Людек.
У Домана зморщився лоб, очі запалали; він важко дихав, ніби добре натомився.
— Е! — вигукнув. — То оце ти так вважаєш мене братом? Не хочеш видати її за мене, бо, мабуть, чекаєш від когось кращого викупу?..
— Домане, брате, викуп мені не потрібен… правду кажу…
— Якщо хочеш, щоб був я вам братом, щоб мстив разом з вами за батька, віддай мені сестру, — повторив Доман.
— Молодшу — будь ласка…
— Хочу старшу або нікого.
— Не можу! — рішуче промовив Людек.
Доман підвівся, знову зірвав листок, приклав його до губ і відійшов на кілька кроків.
— А ваш батько віддав би її за мене, — майже сердито кинув він.
— Ніколи в світі!
— Хочете, щоб я був з вами і за вас? Буду, але я повинен мати її, а як ні, то й ні!
Людка струснуло; він нахмурив брови й нетерпляче повторив:
— Як ні, то й ні!
— Отже, ні? — скипів Доман. — Хочеш, щоб я був тобі ворогом, а не братом?
— Купувати тебе не буду, доведеться без тебе обійтися… — холодно процідив Людек.
Хлопець повернувся назад, весь затремтівши від гніву.
— Людку, брате! Ти погано чиниш, скажу я тобі! Задля дівчини не хочеш батька потішити в могилі вражою кров'ю… Оце так так!..
— Я сказав, — буркнув Людек, — що не можу…
— Тобі друзі тепер потрібні, а ти ворогів наживаєш! — глузливо додав Доман. — Немає розуму в тебе…
Вони глянули один одному, в очі; Людек, стримуючись, ще раз повторив:
— Не можу!
Доман схопився, щоб іти.
— Не захочете дати добровільно, то силою її колись візьму…
— А ми силою будемо захищати її…
— Ну й гаразд!
— Ну й гаразд!
Промовляючи останні слова, вони відходили, не зводячи один з одного погляду. Руки ніхто з них уже не подав. Молодший брат став мовчки біля Людка, що був йому тепер за батька.
Доман різким рухом насунув на очі шапку й відійшов. Коні його стояли десь поблизу, біля попелища, він мовчки поплентався до них, потім зацокотіли копита — Доман поїхав…
Людек постояв, почекав, чи він не повернеться, але, зачувши тупіт, рушив і собі.
Доман пустився в гущавину, а за ним із гавкотом помчали собаки.
По дорозі Людек з братом наздогнали своїх, котрі, наспівуючи собі під ніс, повернулись додому. Тризна й поминки більше втомили їх, ніж недавній бій… Ішли невеселі, ледве тримаючись на ногах і раз у раз зупиняючись, щоб перепочити.
На другий день життя в дворі попливло своїм звичайним руслом. Жінки стояли біля вогнища. Дзіва сиділа біля кросен, слуги крутили жорна, готували страву, порались біля худоби; бусел клекотав на повітці, кричали сороки, скачучи по плотах. Після похорону всі метушилися більше, ніж звичайно; а старої Яги, що керувала жіноцтвом, не було. Її місце посіла дружина Людка, бо її чоловік успадкував після батька владу в дворі.
Увечері на призьбі під хатою сиділи дві сестри — Дзіва і Живя, обнявшись і поклавши одна одній на плече голову… Замислившись, дивились на ліс і тихенько щось наспівували. Від річки йшов Людек, заклавши за спину руки і похнюпивши голову. Побачивши його, дівчата встали. Він зупинився. Дзіва підійшла до нього.
— Навіщо ти Домана зачарувала? — спитав він.
— Я? — зашарівшись, здивувалась дівчина. — Ніяких я чарів не знаю і Домана знати не хочу…
— Через тебе він від братерства з нами відмовився, — сказав Людек. — Хоче тебе взяти за дружину… погрожує нам…
— Я дала обітницю богам, — спокійно мовила Дзіва.
— Йому відомо це… але він і знати нічого не хоче…
— Хіба я винна?
Живя, стоячи за сестрою, з цікавістю поглядала то на неї, то на брата. Запала мовчанка…
— Ех, Дзіво! — озвався Людек. — Краще б тобі піти за нього, а нам — брата придбати, ніж ворога нажити собі…
Вона похитала головою, дві сльозини збігли по її щоках; глянула на брата з благальною усмішкою.
— Не силуйте мене, — тихо промовила, — дайте Дзіві спокій. Буду вам на кроснах ткати, пісень співати, воду носити з джерела, у вінку зеленім ходити…
І вона вклонилась до ніг брата; а Живя, нічого не говорячи, ніби теж за неї благала, нагнулась і обняла його за коліна.
Людек схилив голову і мовчки відійшов від них.
X
Зміїне урочище, розташоване серед диких борів, було ніби з давніх-давен забуте людьми, — сюди не вела жодна стежина. Непрохідні болота й трясовини оточували його з трьох сторін. З одного тільки боку вузенький клинок сухого грунту відкривав до нього доступ. Колись, багато років тому, коли народи, кочуючи, вперше зупинилися на невідомій землі, тут мали бути їхні перші поселення.
В пам'ять про ті часи потім збирались на нараду старійшини. Городище оперізане було низьким, тепер уже зовсім осілим зеленим валом. Посередині на похилених у різні боки стовпах стояла давно занедбана, майже з зовсім зірваною покрівлею шопа. Пліт, що правив за одну із стін, обвалився і згнив на землі. Опріч цього почорнілого залишку будівлі, на городищі не було нічого — ні деревця, ні каменю, зеленів тільки дерен, миршаві кущики трави і чорніли старі кротовини. Там, де городище з'єднане було з сушею, стояв на сторожі старий ліс.
Був переддень Купали — час, коли мало зібратись віче. Кмети й владики вже знали, яка доля спіткала Віша за те, що він перший їх скликав. Його смерть багатьох налякала, та чимало кого обурила й підштовхнула зібратись на віче, щоб порадитись, як рятуватись від небезпеки.
До городища можна було дістатись лише з боку лісу, і хто сюди йшов, проходив повз старезний напівструхлявілий дуб, що стояв на шляху; цей дуб, так само, як і урочище, вважали священним. Біля його підніжжя темніла купа напівзогнилого шмаття, — тут люди складали свої хвороби. В маленькому джерельці, яке струмувало поблизу, хворі обмивались і, витершись клаптем полотна, кидали його під дубом богам і духам в пожертву, сповнені віри, що таким чином позбавляться хвороб і повернуть собі здоров'я. Можна було тут побачити й інші пожертви — запліснявілі, замоклі, засипані листям мисочки, дзбанки, зерна бурштину, шматки сукна та шкурки з якимись таємничими вузлами.
Вгорі, в прогнилому дубі, темніло величезне дупло, ніби для того й створене, щоб стати бортю для диких бджіл. Але від дерева несло вологістю, і тому бджоли в ньому не роїлись. Дупло було порожнє і якось дивно, страхітливо зяяло
