Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

Процесія, очолена сивими дідами, вступила в урочище і попростувала до похиленої шопи. Тут, нічого не говорячи, кожен зайняв на землі своє місце і поклав перед собою зброю. Тим часом під'їжджали ті, що запізнились. Широким колом розсілася рада старійшин. Всі, підперши голови руками, замислились: багатьох бракувало. З очей декотрих було видно, що вони готові сперечатись, хоч іще й словом не прохопилися.

— Немає вже того, хто нас кликав на віче, — озвався старий Боїмир, — але дух його нагадує, чого ми сюди прибули. Порадитись треба, як старі полянські звичаї зберегти, як нам бути, щоб не перетворитись у німців, у князівських невольників та слуг. Скрізь, де лунає наша мова, слово, — в лужичан, дулебів, вільків, хорватів, сербів, мазів, до Дунаю й за білим Дунаєм, аж до синього моря, в лісах і горах — командують на війні князі, але в общинах громади обирають старійшин, самі правлять і судять, ділять землю. Старост і тисячників призначають, підтримують мир, дбають про безпеку. А Хвостек із німцями злигався, хоче зі свого городища верховодити нами, — але чи ж не ми його рід посадили туди, щоб він обороняв нас? Віша вбито за те, що віче посмів скликати!

Почулися гнівні голоси, і глухий гомін пробіг юрмою. Діди похитали головами.

Та ось праворуч підвівся, тримаючи руки за поясом, літній чоловік із чорною бородою. Очима, що перед цим були втуплені в землю, він окинув присутніх, ніби шукав серед них своїх.

— Без князів, — промовив він, — не обійтися… Ладу не буде!.. Нападуть на нас німці або хоч би ті самі поморці і вільки, коли голод дійме і розлютує їх, — хто тоді буде проводирем, хто наказуватиме нам, хто тоді нас оборонятиме? Чи князь, чи король — як там його не звали б — мусить-таки бути… А ми, хоч і рівні йому, повинні коритися — усі: жупани, бани, кмети, владики… і посполитий люд… і інші невольники… Князь таки мусить бути…

Знову почулися гнівні голоси, але чорнявий вів далі:

— А що він з німцями братається, то тут нема нічого поганого, саме тому ми й живемо в мирі!

Гомін зростав, аж поки зовсім не заглушив промовця, та видно було, чимало присутніх підтримало його.

— Князь мусить бути! — вигукнув Боїмир. — І він буде… Хто заперечує? Інакше проти німців нам не встояти… Пруться вони до нас з мечем та вірою своєю, з намовами й погрозами… і зброю мають добру, і силу велику… Та й князі є в них свої, що поганяють народом, як тими волами в ярмі… Не встояти нам, якщо виступатимемо поодинці… Князі потрібні! Хай будуть! Але тільки не Хвостки, не з роду Попелів, що вже забули, звідки вони вийшли!

— Ні!.. Ні!.. — закричали з одного боку.

Завирувало й з другого. Декотрі вставали, міряючи очима супротивників. Вже можна було перелічити, хто був за, хто — проти. З грудей виривалось одне «ні!» проти другого.

— Геть Хвостка! — вигукували одні. — Геть Хвостка!..

— А сили у нас немає проти нього, — волав Рудан. — Немає!..

— Сила знайдеться, була б на те воля, — озвався старий, убого вдягнений П'яст.

Одні підтакували, а багато хто сидів мовчки, похнюпивши голову.

— Що ж робити? — стиха запитували, перезираючись між собою, менш сміливі.

— Терпіти, — сказав Рудан. — Не вічно ж йому жити, а сини будуть кращі.

— Для цього саме й навчають їх німці у себе, полюючи з ними на сербів, — мовив один із старійшин.

— Чекати! — кинув інший. — Щоб нас усіх ловили і вбивали поодинці, як Віша? Дітей забрали в городище, а землю пороздавали смердам?..

З різних боків озивалися різні голоси. Згоди не було.

Сонце вже підбилося високо, було пополудні, а на урочищі все ще радились старійшини і не могли дійти згоди. У всіх пересихало в ротах. Іноді лунали крики, юрба збивалася то на одному боці, то на другому, оточуючи старійшин, що брали слово.

Віддалік від городища, чекаючи закінчення віча, розташувалася челядь; на узліссі паслися спутані коні; молоді хлопці сиділи на землі, жартували й сміялися. До дуба, з якого дивилося двоє очей, мов хвилі, докочувались то виразні, то ледве чутні голоси; видно було, як на городищі підносились руки, як старійшини погрожували одні одним кулаками, сходячись докупи і розходячись… На невисокий вал підіймався то той, то другий промовець, щоб його краще було чути, і говорив звідти, горланив, іноді рвучи на собі одежу… Аж сюди долинали грізні слова. Двоє світлих очей дивилися, не відриваючись.

Челядники, що сиділи на луці, позирали круг себе. Раптом один з них штовхнув другого і сказав: — Зируне! Глянь-но на старий дуб… На старий дуб…

— А що там таке? Крім дупла, нічого не бачу…

— Не бачиш? Он двоє очей світиться з дірок, ніби дивиться на нас дика кішка.

— Не дивись! Це чари…

— Це звір.

— Сполохати його! — крикнув перший. — Он балухи все ще світяться… я бачу їх…

Сказавши це, челядник схопив лук, натягнув тятиву, — просвистіла в повітрі стріла, тут же влучила в шпарку, з якої блищало око, і зникла. І очі перестали дивитися з дупла. Стривожена челядь сиділа мовчки.

— Звіра ти убив або поранив! — вигукнув Зирун.

— Хоч би шкуру з нього здерти, — промовив, схоплюючись, хлопець.

— А якщо він тільки поранений і ще живий, оборонятиметься в дуплі, — почали інші.

Запальний мисливець не слухав; схопивши і засунувши за пасок сокиру, він метнувся до дуба; інші тільки дивилися. Як кіт, почав видряпуватись на дерево, раз у раз прикладаючи до нього вухо. Та ось дав знак своїм, що щось чує. Однак він був обережний і не відразу поліз у дупло. Вхопившись за стару грубу, надламану гілляку, він повис на ній і подивився всередину. Дивився довго, проте нічого не міг побачити, хоча все ближче та ближче нахиляв голову до дупла.

Всередині, накрившись убитим звіром, котрому загнав в око стрілу, лежав, притрусивши себе листям, хитрий Зносек. Рукою він затуляв очницю, з якої текла кров. Парубійко, нічого не бачачи й не чуючи анінайменшого руху в дуплі, осмілився нарешті простягти всередину руку і з радісним вигуком витяг звідти дику кішку, якій була загнана в око стріла. Він замахав здобиччю, показуючи її челяді, що, просто не вірячи своїм очам, збіглася до нього. Дуб оточили, а щасливому мисливцеві і в голову