Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
Баба була настільки замислена й захоплена своєю роботою, що помітила смерда лише тоді, коли він наблизився до неї, і, скрикнувши з ляку, схопилася з місця.
Вона помилково вважала його, як потім пояснила, за вовкулаку, що зовсім не лестило смердові, і квапливо забубоніла якісь закляття; смерд налякався не на жарт. Все ще тремтячи, вона знову сіла на стовбур.
— Ви що тут робите, Яруго? — спитав смерд.
— Чи тобі повилазило, сякий-такий волоцюго? — відповіла стара. — Роблю, що мені наказано, збираю зілля проти хвороб і проти уроків, для причарування і відчаровування… Може, є в тебе що в барильці? Га?.. Якби дав горло промочити, я дарувала б тобі, що налякав мене… а як ні…
— Окрім води в бурдюку, в мене нічого нема… — відповів смерд.
— Води?.. Теж мені знайшов що носити! — фирк нула Яруга. — Заквакавши по-жаб'ячи, можна зачерпнути її долонею на кожному кроці — з джерела і річки… Знайшов що носити… ну й дурний же чоловік… Старий уже, а розуму як кіт наплакав… Воду носити!.. Носити воду!..
І вона знову щось забубоніла собі під ніс, а смерд стояв, перейнятий тривогою.
— Яке це ти зілля збираєш? — спитав він, щоб обеззброїти страшну відьму.
— А тобі що до зілля? — накинулась на нього баба. — Це не твоє діло… Все одно ні любисток, ні інше зілля не допоможе тобі, надто вже ти огидний… Хоч би ти й дав його дівці, не причаруєш її… Бачиш, що лежить коло мене? Чорнобиль… дудник… зозулинець… бедринець… дивина… росичка… Гей! Гей! Різні чудові речі…
— А лихого тут нічого нема? — тихенько запитав смерд. — Бо поблизу князь стоїть… Щоб ти йому, бува, якими чарами не нашкодила… з ним не пожартуєш!..
Яруга, перелякавшись, подивилась у ліс.
— Князь, — прошепотіла вона. — А… князь… А чи не наказав він повісити мене?..
— Аби тільки ти йому не шкодила! — шепнув смерд.
— Я? Йому? — баба злякано зирнула на нього. — Та я ж часто буваю в дворі, користуюсь ласкою милостивої пані… І зараз оце готую їй зілля… Якщо він хоче, я омели дам на щастя… Чого б йому мене боятись? Ви ж знаєте Яругу…
Смерд повернувся до Хвостка, що чекав на нього.
— Це, милостивий князю, Яруга, — сказав він. — Хоч і відьма, а своїм не шкодить… і нашій милостивій пані вірно служить… До того ж вона може зробити так, щоб щастило на вловах, — у всьому розуміється.
Хвостек, упевнившись, що йому ніщо не загрожує, виїхав на полянку. Недовірливо поглядаючи на стару бабу, повільно наблизився до неї. Яруга, не підводячись, нахилила обличчя до землі й привітала князя низьким поклоном; потім швиденько підхопилася, силкуючись усміхнутись до Хвостка, якого страшенно боялась. А він теж не дуже сміливо поглядав на неї. Під'їхавши, спинив коня. Стара не зводила з нього очей.
— Ти не знаєш, які сьогодні будуть влови? — поцікавився він.
— А де саме? — спитала вона.
— На Глибу!
Яруга похитала головою.
— На Глибу… Милостивий князю! Нема чого туди їхати…
— Чому?
— Е! Бо там недобра сидить звірина…
Вона окинула поглядом дружинників і почала рахувати їх очима.
— Яка саме звірина? — спитав князь.
— Там Миші сидять, милостивий князю, Миші! — прошепотіла Яруга. — Ціле кубло Мишей…
Вона злякано подивилася, встала й хотіла було наблизитись до князя, але він пригрозив їй, щоб вона і на крок не підступала до нього. На його обличчі відбилась тривога, коли він почув ці загадкові слова. Глянув на смерда, і той крикнув Ярузі:
— Говори, бабо, зрозуміліше!
Яруга неспокійно озиралась на всі боки і вагалася.
— Невже не розумієте?.. Я кажу — Миші, а Мишки — це одне і те ж… А проте, я нічого не знаю! Нічого не знаю!
Вона сіла й почала квапливо перебирати зілля.
Князь, смерд і вся дружина завмерли в чеканні й страху, що мимоволі охопив їх.
— А що там Мишки роблять? — запитав він.
— Що? Біля вогню сидять, дичину їдять, медом запивають і когось чекають.
Хвостек увесь затремтів.
— Скільки їх там? — скипів він. — Скільки?
— Я не вмію лічити, — озвалась стара, — та, мабуть, з копу їх буде…
Останні слова вона промовила тихенько. Смерд озирнувся й почав перераховувати своїх людей; їх і півкопи не було.
Побоюючись чарів, Хвостек не наважувався наблизитись до відьми.
— Розпитуй її, хай говорить, що знає, — крикнув він смердові, — а ні — вірьовку на шию і на гілляку кляту відьму…
Обличчя старої не було видно, але в неї так затряслися руки, що ніби й справді оце зараз мають її повісити.
Смерд підступив до неї.
— Кажи, що знаєш! — гримнув він.
— Я вже все розповіла вам, — мовила Яруга. — Коли б не я, ви поїхали б на Глиб і потрапили б їм у самісінькі руки. Вони аж три дні сидять там… їх там багато. Вони добре озброєні, не галасують, так що їх і за три кроки не почуєш…
— Де сидять? — спитав князь.
— На Глибу, біля болітця, де ростуть вільхи, — прошепотіла стара, — на правому березі багаття горить…
— А варту виставили? — поцікавився князь.
— Мене їхні хлопці хотіли було схопити, але не наважувались, — відповіла Яруга, — за стаю від табору ходять вони в кількох…
Розмова все ще тривала; князь вагався, не знав, як бути йому, коли в лісовій гущавині щось зашелестіло; вершники здригнулись і вхопилися за списи. Яруга, перелякавшись, зсунулася зі стовбура на землю. Озирнувшись, князь побачив між дерев людей, що підкрадались, і смикнув за повід коня. Смерд скочив на свого. Праворуч і ліворуч затріщало гілля. Було ясно, що їх оточують. У Хвостка обличчя то наливалось кров'ю, то блідло; спочатку він не знав, що йому робити.
І раптом праворуч і ліворуч почулись крики; купка дружинників кинулась до князя, оточила його з усіх боків; з кущів висунулись голови, руки, списи. Втекти було вже неможливо: шлях назад був відтятий. Перш ніж засвистіли стріли, прокотилися бойові вигуки. Ліс вторував їм і ще більше підсилював їх. Смерд подивився навколо, і йому здалося, що попереду був вільний прохід; він дав знак князю й дружинникам і сам перший кинувся в той бік. Тільки-но вони рушили, як їм услід полетіли ломаки й засвистіли в повітрі стріли. Кілька стріл впилося у шапку князя. Смердові
