Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

Хвостек, звиклий до міцного напою, за одним духом випив наповнений кубок і трохи заспокоївся. Глянув на П'ястуна, що не зводив з нього очей.

— Ви кмет? — спитав він господаря.

— Як мій батько і дід, — відповів син Кошички.

— Ми далеченько живемо, — промовив Хвостек. — Не дуже знаємо, що діється біля Гопла… Видно, неспокійно серед вас?

П'ястун довго дивився на нього.

— Якщо й так, то не з нашої це вини, — сказав він.

— Кажуть, що кмети бунтують.

— Вони стоять за свої права, — відповів П'ястун.

Хвостек замовк.

— А князь, певно, свої відстоює…— додав він, позираючи спідлоба.

Господар, здавалося, обмірковував відповідь.

— Якщо ви належите до кметів, то, — промовив він, — мабуть, знаєте, що під час війни вони підкоряються князю, шанують його; а коли настає мир, то ми в общинах своїх самі собі хазяї — так з давніх-давен ведеться. Так було, і так буде… А хто посягне на волю нашу…

Хвостек мимохіть зайшовся своїм диким, глузливим сміхом. Смерд, почувши його, здригнувся. Цього Хвостку було досить, щоб зрадити себе. П'ястун подивився на нього, але без найменшої тривоги. Вони обидва замовкли, міряючи один одного поглядом.

— Я чув, ваші кмети хочуть прорватись у городище до князя? — спитав Хвостек.

— Наш князь перший почав нападати на нас, — відповів П'ястун. — Сам напрошується на двобій. І погано робить, бо міг би собі спокійно сидіти; власний рід винищив, та й наших там багато наклало головами… Хто тут винен?

У князя з-під брів блиснули очі. Він гнівно забурчав і, мов ведмідь, засовався на лаві, кивнув смердові і підвівся. Стояла вже ніч, погідна, але безмісячна.

— Не варто б вам вирушати в цю пору, — порадив П'ястун, — переночуйте, а благословиться на світ, підете, якщо захочете. Ви тут у повній безпеці, хоч би навіть і переслідували вас, — додав він. — Гість — недоторканна людина.

Почувши слова: «хоч би навіть і переслідували вас», князь стрепенувся й відскочив назад; господар посміхнувся. Смерд зблід і затремтів від ляку… Запала прикра мовчанка, та старий бортник стояв спокійно і посміхався.

Здавалося, П'ястун наврочив: у цю саму хвилину в дворі почувся тупіт і залунали голоси. Господар прислухався, спохмурнів і квапливо показав рукою на комірчину, яку саме відмикала господиня.

— Милостивий пане, — звернувся П'ястун, — я знаю, хто ви… Ховайтесь, може, це Мишки шукають вас… У мене ви в повній безпеці. Гостей присилають боги.

Це він промовив з повагою й спокоєм і вдруге показав на двері. Хвостек не знав, що робити, але страх врешті-решт загнав його в комірчину; стара жінка замкнула двері.

Запаливши біля вогнища лучину, П'ястун вийшов надвір і підніс її вгору.

Біля воріт стояло кілька вершників.

— Батьку! — крикнув Мишко з окривавленою шиєю. — Ви й не знаєте, що трапилося! Ми хотіли, щоб менше людської крові пролилося. Три дні і три ночі сиділи в засідці, підстерігали розбійника. І він був уже в наших руках, але втік. Певно, здохне з голоду в лісі, не дасть собі ради; люди його розбіглись… Не вийти цьому п'янюзі з лісу, заблудиться. А може, і хто з наших перестріне його та задушить.

Ми тільки напоїмо коней і відразу ж роз'їдемося по дворах.

Челядь П'ястуна кинулася з відрами до криниці, щоб швидше напоїти йому коней; а Хвостек, сидячи в комірчині, добре чув прокльони й погрози на свою адресу. Кілька разів у злості кидався до дверей, від яких смердові ледве вдалося відтягти його.

Довгенько поїли коней і людей — Мишкам винесли меду. Сміх і крики долинали до комірчини; та ось вони стихли, затупотіли коні, вершники поїхали далі. Коли Мишки віддалилися, П'ястун мовчки відімкнув двері й випустив в'язнів.

— Виходьте, — сказав він, — небезпека минула.

— Добрий мій кмету! — вигукнув Хвостек. — Прошу вас до мене в городище, у гості… Я в боргу перед вами…

— Ні, — відповів П'ястун, — я зробив так, як кажуть закони наші і звичаї… Не з любові, — я не люблю вас… а за велінням богів. Ідіть собі з миром… Хто знає, де ще ми стрінемося…

Хвостек спохмурнів.

— Ти не підіймеш на мене руки! — крикнув він.

— Милостивий пане, — мовив П'ястун, — як громада піде проти вас і мене покличе, то й я піду…

Сказавши це, він відступив, і Хвостек квапливо вибіг з хати, не кинувши жодного слова і не озираючись. Зачинились за ним ворота. Ніч була темна й глуха. Тільки вдалині поблискувало озеро та на високій вежі, як це вже здавна велося, палало вогнище, мигочучи червоними язичками. Хвостек і його слуга зникли у темряві. П'ястун, глянувши їм услід, полегшено зітхнув.

VIII

На другий день у хаті П'ястуна життя пропливало, як і раніше.

Старий П'ястун, спершись ліктем на стіл, сидів замислений. Тут ще було тихо й весело, а навколо всі озброювалися, готувались до бою. Мишки скликали люд; ще цієї ночі мали запалати на пагорбах вогнисті віці. Посланці бігали від хати до хати. Біля вежі в городищі зчинилась метушня, заблимали вогні. З пасовищ зганяли князівські стада, щоб їх не зайняли кмети, котрі вже з'явились на узліссі. З хати П'ястунів нікого було послати; господар старий, а син ще маленький; тільки челядь його озброїлась, і вона мала йти разом з іншими. Вдалині лунали якісь дикі крики, але не можна було розібрати, чи вони линуть з городища, куди стягували загони князівської двірні, чи з лісу, де вже збирались у юрми кмети.

Старий вийшов на подвір'я, подивився круг себе і довго не міг відірвати очей від сірої вежі над озером, від городища, біля якого незабаром мав закипіти кривавий бій. Не в пору заносилось на війну: у нього синочок підростав, а за давнім звичаєм семилітньому хлопчикові справляли пострижини, давали ім'я, благословляли, а хто ж у такий неспокійний час зміг би прибути в гості й потішитись разом з батьками? Даремно було б їздити по хатах і запрошувати на цей веселий обряд, коли все вирувало гнівом і готуванням до бою.

Він стояв собі отак замислений, коли до воріт під'їхало й зупинилося двоє незнайомих людей, у чужоземному вбранні, з напрочуд ясними й спокійними обличчями. Вони роздивлялись довкола і ніби вагалися; поглядали на вбогого бортника й перешіптувались. Мабуть, радилися, що їм робити. Вечоріло. Приїжджі, як це неважко було здогадатись із їхньої зовнішності, прибули десь із далеку, може, з лехівської чи