Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
Той, хто їхав попереду, молодший на вигляд, мав гарне, світле і, незважаючи на втому, веселе обличчя. Другий, трохи старший, був серйозний з лиця; видно, загартований життям; поглядав холодно і спокійно; хоч і перебував серед чужих, але був упевнений, що з ним нічого лихого не станеться. Було це тим дивніше, що, їдучи, вони раз у раз, очевидно, стрічалися із збудженими кметами; та й князівська двірня вороже була настроєна до чужинців. Хвилювання, що панувало на цьому кутку, здавалось, зовсім не дивувало і не тривожило подорожніх. Зупинившись біля воріт, вони поглядали на П'ястуна і на його халупу, тихенько радились між собою.
Нарешті перший з них, що з веселим обличчям, зліз із коня, повільною ходою підійшов до П'ястуна і привітався з ним мовою, яка хоч і не називалась лехітською, але звучала наче рідна і була зрозумілою для старого. Колись мандрував він по світу та й сам мандрівних братів зустрічав і легко впізнав наріччя, яким серби, моравці та чехи розмовляли.
— Ми здалеку їдемо, — промовив він. — Любий господарю, нам треба десь на ніч знайти притулок. Там, — він показав рукою у напрямі городища, — там, біля воріт, ми марно просили, щоб впустили переночувати: нас прогнали геть… Ми потрапили в край, охоплений бунтом, всі люди тут зайняті якимись чварами; спорожніли двори й хати… Може, у вас ми знайдемо притулок?.. Нічого нам не потрібно, тільки щоб дах був над головою…
Старий дужою рукою розчинив навстіж ворота.
— Прошу вас, — сказав він, — заїжджайте й відпочивайте. На нашій землі в жодній хаті не відмовлять у притулку… Такий у нас звичай, і житиме він, скільки житиме рід наш.
Сказавши це, він жестом запросив їх до себе. І другий зліз із коня, і вони обидва, не вагаючись, увійшли в двір; до них підбіг хлопець і забрав коней. П'ястун повів гостей на ганок, а потім — у світлицю хліб переломити з ними. Посадовив їх на почесному місці й кивнув жінці, яка саме ввійшла, щоб подала їжу й напій.
— Вітаю вас у цій хаті, — сказав він, — ви прийшли до мене тоді, коли я жадав гостей, але не міг сподіватися, що вони прийдуть.
Прибулі з великою цікавістю оглядали убогу хатину, де все начиння, за стародавнім звичаєм, було зроблене з глини й дерева; гості не бачили тут ні чужих блискотливих цяцьок, яких уже багато в ті часи привозили купці з-за моря і з Заходу, ні римських та етруських божків, ні майстерно прикрашеної зброї, яку присилали хорвати, ні металевих висульок, посуду і мечів, виміняних на бурштин і хутра. На полицях стояла робота полянських гончарів та бондарів. Одежа була виткана з вовни, випряденої дома; її доповнювало полотно і шкури звірів.
Мабуть, по дорозі від городища чужоземцям показали на гостинну хату кмета, і вони сподівалися знайти тут просторий і заможний двір; один з них навіть запитав господаря, чи не він той кмет, син Кошички, в якого, як їх запевняли, вони зможуть зупинитися на ночівлю.
— Ми чули про вас, — мовив він, — від багатьох людей, що зустрічались нам у цій околиці; у вашій же господі — справжня гостинність…
— Я справді син Кошички, — відповів П'ястун, — живу собі тут; двері ні перед ким не замикаються, але достатку, до якого ви, може, звикли, в мене не знайдете. Я — кмет і бортник, живу, як батьки колись жили… Дотримуюсь давніх звичаїв… За це нас називають дикунами, а ми дикунами називаємо тих, що носять пишний одяг, дорогу зброю і мають серця хижих звірів.
— Що тут у вас діється? — спитав гість.
— Між кметами і князем розбрат, — мовив П'ястун.
Гість на це тільки посміхнувся.
— А чи не думає він, — спитав гість, — нову віру запровадити?
— Про це князь ніколи не говорив, відповів П'ястун, — хоча й ходили різні чутки… Та ми знати нічого чужого не хочемо.
— І слушно робите, — сказав гість, — однак не все чуже погане: усе, що є доброго, слід перейняти.
— А що ж доброго вони привозять звідти? — спитав господар. — Не знаю. Якщо зброю, котра вбиває людей, то це добра річ лише для розбійників; якщо ж блискітки, що роблять легковажними жінок, то це — отрута. У нас досить своєї землі, що годує люд наш, своїх пісень і переказів, що живлять наш розум, є й боги свої… Ні, нічого нам чужого не треба.
Молодший гість зітхнув.
— Багато чого від німців іде, — сказав він, — але дещо через них тільки переходить і не є німецьким. А коли б через їхній край ішла благодать і мир для світу людського?
— Мир і благодать? — спитав П'ястун. — Це святі речі, та як їм пройти через руки людей, що живуть з убивств та грабунків?
Вони на хвилину замовкли; саме ввійшла дружина П'яста, Жепиця, одягнена у все біле, так, як тоді, за старовинним звичаєм, одягались жінки, пов'язана хусткою, що закривала і чоло, і вуста; сама принесла їжу. За нею йшли служниці з коржами, медом і кубками в руках. Вклонившись подорожнім і поставивши все на стіл, вони відразу ж відійшли вбік, бо тут, як і скрізь, жінкам не годилося сидіти разом з чоловіками.
А коли їх запросили до столу, обидва гості підвелися зі своїх місць, стали обличчям до сходу, познімали шапки, склали докупи долоні й почали щось шептати, раз у раз роблячи якісь знаки над їствами, поставленими на столі.
П'ястун злякався, бо думав, що це якісь чари.
— А ви часом, — спитав він, — не чаклуни? Навіщо ви робите ці знаки?
— Не бійтеся, — сідаючи за стіл, відповів молодший з гостей, — ми відганяємо чари, а не накликаємо їх.
П'ястун привітно частував їх. Видно було, що цікавість і неспокій штовхали його розпитувати про все, і він раз у раз вставляв якесь слівце, щоб довідатись про нову віру.
Християнська віра не зовсім була чужою в Лехії, проникала вона сюди з усіх кінців, але разом з тим змішувалася з колишньою і була тільки новим видом ідолопоклонства, яке торувало шлях християнству. Вже багато хто носив хрестик як амулет потай на грудях… і клали його поганам у могилу. Були й хрещені
