Дочка Медічі - Софі Періно

Франциск приносить мені мою книгу та приладдя для вишивання. Я посилаю за Генрієттою та Шарлоттою. Вони залюбки приходять. Розповівши їм про стан королеви, я порушую тему, що особливо мене хвилює.

— Корона Іспанії не буде моєю,— я відчуваю, як сльози щипають мені очі.

— Це справді ганьба,— Генрієтта хитає головою.

— Сподіваюсь, не більше. Сподіваюсь, розчарування її величності не стало причиною хвороби.

— Не кажіть дурниць. Її величність не з такого тіста. Вона поховала чоловіка та сина. Залишившись із неповнолітнім королем, вона примудрилася утримати його на престолі за часів війни. Якщо король Іспанії винен у її хворобі, його відмова одружитися з вами тут ні до чого.

Я молюся, аби Генрієтта мала рацію. Однак я не відчуваю полегшення. Очевидно, й не виглядаю заспокоєною, адже Шарлотта каже:

— Я знаю, це егоїстично з мого боку, але я рада, що ви не поїдете до Іспанії. Було б чудово, якби ми троє провели трохи більше часу разом.

— Я можу назвати ще одну людину, яку потішить рішення іспанського короля,— додає Генрієтта.— Герцог де Гіз бажає, аби ви залишалися у Франції, і він чітко дав це зрозуміти.

— Кому він це казав? — я не бачила герцога, коли ми були в Сомюрі, оскільки його військо розквартироване в Шиноні.

Генрієтта підморгує:

— Не можу розповісти. Але я довіряю моїм джерелам інформації. Ідея вашого заміжжя не до вподоби герцогу.

Я не відповідаю: раптове ворушіння на ліжку відволікає мене. Мати наполовину підвелася. Її очі розплющені, але, здається, вона нас не бачить.

Підскочивши, я вигукую:

— Пані! Ми думали, ви покинули нас!

— Так. Я вирушила до Шатонефу побачитися з вашим братом,— вона дико озирається, наче шукаючи щось знайоме.

— Ви у Меці, пані. Уже багато тижнів.

Замість заспокоїти, мої слова збуджують її сильніше.

— Дурна дівчино, я була з Генріхом.

Я торкаюсь її плеча. Вона палає; жар відчувається крізь сорочку.

— Генрієтто, знайдіть Кастелана. Скажіть йому, що королева прокинулася і в неї жар.

Шарлотта хреститься.

Я ніжно допомагаю матері відкинутися на подушки.

— Відпочивайте. Коли ви прокинетеся, Генріх буде тут.

Це брехня, але вона спрацьовує. Прошепотівши ім’я мого брата, мати заплющує очі. Цікаво, чи сповістили Анжу про її хворобу? Певно, так.

Кастелан, здається, бачить добрий знак у тому, що мати заговорила, якими би безглуздими не були її слова. Він робить їй кровопускання, аби збити жар, не надто сильний та небезпечний, за його словами.

Коли сутеніє, мати починає крутитися в ліжку. Її очі розплющені, вони яскраві, але, здається, нічого не бачать. Торкнувшись її, я помічаю, що жар посилився. Покликавши служника, я знову посилаю за лейб-медиком.

Ви сказали, що вона не помре. Мені кортить жбурнути ці слова в обличчя Кастелану, щойно він приходить. Його вигляд уже не такий оптимістичний, як кілька годин тому. Спостерігаючи, як він пускає її величності кров, я зненацька відчуваю бажання вийти та спробувати знайти тіло птаха, який вдарився об моє вікно. Можливо, якщо я його не знайду, я повірю, що він був лише оглушений, а, коли прокинувся, полетів. Але я не покину матір. До того ж, які шанси відшукати чорного птаха в темряві?

— Якщо ваша високість бажає піти,— каже Кастелан,— я подбаю про її величність.

Я вперто відмовляюсь. Я прокидаюсь від уривчастого сну, почувши голос матері.

— Олександре, мій Олександре,— співуче промовляє вона,— я знала, що так буде.

Слова лунають дуже чітко, але я їх не розумію. Розплющивши очі, я бачу заспаного Кастелана, який стоїть біля ліжка матері. Вона сидить і вдивляється в темряву кімнати.

— Ваша величносте, у вас жар, вам треба відпочити,— каже лейб-медик.

— Так, битва закінчилася. Я можу відпочити. Але спершу я маю побачити мого Генріха,— я не впевнена, кого вона має на увазі: мого батька чи мого брата,— я маю побачити голову принца.

Страх накриває мене величезною хвилею. Невже щось трапилося з Анжу?

Кастелан відходить до місця, де він зберігає ліки та інструменти. Він швидко готує мікстуру, поки мати продовжує вдивлятися в далечінь з усмішкою на обличчі.

— Це її заспокоїть,— каже лейб-медик.

Мати напрочуд спокійна, її обличчя майже умиротворене. Але я розумію, на що він натякає: мікстура змусить її заснути, і це принесе йому полегшення. Чи відчую полегшення я? Якби ж це було так просто. Навіть після того, як мати випиває рідину й заплющує очі, я божеволію від хвилювання. Упевнена, мати щось бачила. Звісно, не в цій кімнаті — своїм внутрішнім зором вона зазирнула далі. Це міг бути просто спогад. Або передчуття. Усім відомо про її дар передбачати майбутнє. Чи в безпеці мій брат Генріх? І хто втратив голову?

— Генріху! О, Генріху!

Я знаю, що така поведінка непристойна, але мені байдуже: щойно мій брат спішується з коня, я стискаю його в обіймах, не звертаючи уваги ані на супроводжуючих його чоловіків, ані на конюхів, які мчать до вершників. Ставши навшпиньки, я знову й знову цілую його щоки. Учора, коли прибув пан де Лозес, я дізналася, що мій брат живий. Але знати і бачити на власні очі — зовсім різні речі.