Дочка Медічі - Софі Періно

— Ми не можемо відверто пропонувати руку принцеси, поки іспанський король у жалобі,— каже Жан де Морвільє, ліниво постукуючи пальцями по столу.— Але ми можемо вдатися до хитрішої стратегії.

Мати схвально киває канцлеру.

— Я хочу, аби за місяць Філіп дізнався про нашу пропозицію. І я хочу,— вона багатозначно дивиться на присутніх,— аби наші плани не обговорювалися ніким за межами цього кабінету,— виходячи з-за столу, вона бере мене під руку.— Панове, я вас не затримую.

Коли вона виводить мене з кімнати, я чекаю на розмову про можливий шлюб. Натомість вона прямує далі, залишаючи мене біля дверей. У тій сцені, яка щойно розігралася, я була лише маріонеткою.

— Пані, ви маєте якісь вказівки для мене? — кричу я навздогін.

Навіть не озирнувшись, вона каже:

— Учіть іспанську.

Заупокійна меса за Єлизаветою добігає кінця. Плечі Карла, обтягнуті фіалковим камзолом, здригаються від ридань. Його присутність — красномовне свідчення того, якої глибокої рани завдала йому смерть сестри. Згідно з традицією, король мав би бути відсутнім, але він, як люблячий брат, не міг такого допустити. Я простягаю йому руку, і він міцно стискає її. Я відчуваю, як клубок підступає до горла,— мені шкода не Єлизавету, а Карла. Він має ніжне серце.

Ще один брат тягнеться до моєї вільної руки. Відтоді, як я попрощалася з ним в Амбуазі, Франциск тривалий час жив далеко від родини. Востаннє я бачила його на «зборах нотаблів», які скликав Карл узимку 1566. На тих зборах Франциск отримав титул герцога Алансонського. Учора він повернувся до нас. Франциск здавався незнайомцем, коли вельми незграбно спішувався з коня. Потім наші погляди зустрілися, і він ледь помітно усміхнувся. Які б зміни не відбулися з ним за ці роки, усмішка не змінилася. Це той самий хлопчик, який грався зі мною у нашій дитячій кімнаті, і щось мені підказує, що ми, як і тоді, будемо друзями.

На виході з каплиці ми прямуємо до наших коней. Охоплена горем мати жадає побачити сина, який не був на вранішній церемонії, тож ми вирушаємо до Сюмуру — місця зимового розквартирування королівських військ. Спостерігаючи, як її величність стрибає в сідло, я міркую над тим, як так сталося, що лише Анжу здатний втішити її у тих ситуаціях, коли нам це не вдається. Я люблю мого брата, але разючий контраст між тим, як вона ставиться до нього і до нас, мучить мене. Він — найулюбленіший серед її дітей. А я... боюсь, що я остання в цьому списку. Зараз я маю нагоду підвищити мій авторитет у її очах завдяки престижному шлюбу. Однак я коливаюсь.

Відтоді, як мати оголосила королівським радникам про свої надії, пов’язані з моїм шлюбом, я постійно думаю про її плани. Знову й знову я кажу собі, що Філіп — наймогутніший король у християнському світі, а, відтак, і найбажаніший чоловік. Але ці яскраві думки затьмарюються іронічними історіями, що їх розповідали фрейліни її величності про старих панів, яких їм доводилося зваблювати. Мені сняться жахіття про короля Філіпа — точніше, одне й те саме жахіття, що повторюється нескінченну кількість разів. У цьому сні я бачу себе у Залі каріатид. Генрієтта стоїть на варті, як вона це робила того вечора, коли ми з герцогом уперше поцілувалися. Якийсь чоловік стискає мене в обіймах, але його манера торкатися мене дає мені зрозуміти, що це не мій герцог. Відсахнувшись, я піднімаю голову і з жахом бачу дона Карлоса Іспанського — точніше, сивого чоловіка з випнутим підборіддям дона Карлоса і пихатим поглядом. Певно, це Філіп. Коли він нахиляється поцілувати мене, я пручаюсь. Але він лише сміється й каже:

— Стійте спокійно, дівчино, ваша сестра ніколи не була такою полохливою.

Після таких снів я завжди тремтіла й прокидалася з відчуттям огиди. Але коли я розповідала про це Генрієтті та Шарлотті, жодна з них не співчувала мені.

— Ви не можете звинувачувати реального короля Іспанії у тому, як поводиться його двійник, створений вашою уявою,— каже Шарлотта.

— Знаю,— відповідаю я,— але боюсь, що моя уява створює його таким, тому що мені здається неправильним займати місце моєї сестри.

— Не кажіть дурниць,— докоряє Генрієтта.— Попри те, що чоловік моєї сестри гниє в могилі, я лягла би з ним у ліжко, якби це допомогло мені здобути корону Іспанії. Ваше жахіття не означає нічого особливого. Дуже ймовірно, що його викликала ваша дурнувата примха — віра в те, що ви закохані в Гіза.

Дурнувата примха! Я думаю про це, поки мій кінь іде поруч із конем Франциска під променями пізнього осіннього сонця. Мої почуття до Генріха — більше, ніж примха. Але я погоджуюсь, що буде нерозумно, якщо мої амурні справи з Гізом завадять виконати мій обов’язок перед королем і матір’ю.

— Ви дуже замислені,— каже Франциск.— Думаєте про королеву Іспанії?

— Так,— я приглушую голос,— я думаю, чи хотіла би стати наступною королевою Іспанії.

— Чом би й ні? — запитує мій брат.— Що може бути кращого у світі за корону? — ані тіні сумніву в його голосі.— Якби я був королем, ніхто не відвертався б від мене. Ніхто не шепотів би за моєю спиною про мої шрами або про те, що мій зріст не змінюється. Якби вони насмілились,— його обличчя раптом стає злим,— я наказав би їх убити.

Я впевнена, що він жартує, і готуюсь відповісти, що королева не має такої влади. З іншого боку, мати має владу, Єлизавета Англійська — теж. Усвідомивши це, я тримаю паузу. Чи могла б я стати впливовою, як королева Іспанії? Не можу сказати напевно, але мати неодноразово зауважувала, що Єлизавета мала вплив на свого августійшого чоловіка. Принаймні, заміжня жінка — сама собі господиня. Це було б чудово. Звісно, дружина мусить слухатися свого чоловіка. Але Філіп