Дочка Медічі - Софі Періно

Генріх сміється, прощається зі своїми супутниками і кружляє мене в повітрі.

— Що сталося? Я більше подобаюсь вам, коли перемагаю у битвах, чи не так?

Генріх таки переміг. Пан де Лозес приніс і цю звістку: він розповів, як у місцині під назвою «Жарнак» Анжу з маршалом де Таванном зненацька атакували гугенотів; як гугеноти зазнали поразки; як було вбито Конде. Мати, яка спала значно спокійніше, ніж попередньої ночі, і прокинулася в кращому стані, не мала терпіння вислухати все до кінця, обмежившись зауваженням: «Хіба ж я не казала вчора, що він переможе?» Проте я не пропустила жодного слова.

— Я завжди вас люблю! — стверджую я.

— Я знаю, я знаю,— він знову обіймає мене.— Які рядки присвятив вам Ронсар?

Я перебираю пальцями ґудзики на його камзолі.

— «Перед лицем богів лише тобі одній я присвячу ручай, що в’ється по долині. Хай не жене пастух отари рунопінні на берег ручая; хай в ранки весняні барвисто зацвітуть троянди запашні».

Ці слова, які я востаннє промовляла під час вистави у воєнному таборі, лунають інакше, коли я декламую для мого брата, ніжно дивлячись йому у вічі.

У цю мить між нами відбувається щось дивне, але відчуття зникає, коли Генріх відпускає мене і запитує:

— Де мати?

— Хворіє. Хіба Карл не сказав вам?

Обличчя Анжу спалахує гнівом.

— Ні, не казав.

— Можливо, посланець не встиг принести вам листа від нього. Ви були в дорозі.

— Можливо,— він не заспокоюється.— Їй дуже зле?

— У неї був жар, але все минулося. Однак вона дуже слабка. Не може тримати перо й писати — вранці намагалася це зробити.

— Вона намагалася писати? Отже, її розум залишається ясним.

— Так, її думки тверезі, як і завжди.

— Відведіть мене до неї.

Коли ми заходимо до кімнати, біля ліжка матері стоїть Карл. Побачивши Анжу, її величність захвилювалась.

— Мій Олександре! — вигукує вона, простягаючи до нього тремтячі руки.

Ці ж самі слова вона промовляла тієї ночі, коли її мучив жар. Це не просто збіг! Гадаю, вона справді передбачила його перемогу, як і запевняла Лозеса минулого вечора.

Анжу наближається до неї, ведучи мене за собою. Поцілувавши руки матері, він повертається до Карла і каже:

— Ваша величносте, ми розгромили ваших ворогів.

Карл не виявляє особливого ентузіазму.

— Я приніс би вам голову Конде, але всі трупи єретиків залишилися в Жарнаці, прив’язані до спини віслюка на радість вашим вірним католицьким підданим.

— Чи правда, що Конде здався перед тим, як його вбили? — запитує Карл.

Я цього не чула.

— Звичайна формальність,— без вагань відповідає Генріх.— Я гадав, ви хотіли бачити його мертвим.

— Так, хотів,— неохоче бурмоче Карл.— Але мені цікаво: якщо ви потрапите в полон, чи вважатимете ви ці почесні традиції «звичайними формальностями»?

— Я не потраплю в полон.

Вони з ворожістю дивляться одне на одного. Потім Анжу повертається до матері:

— А ви задоволені мною, пані?

На очах матері закипають сльози.

— Ви знаєте, що так. Уся Франція пишатиметься вами, коли звістка про вашу перемогу пошириться скрізь. Ваш брат теж задоволений — так само він радів би успіхам будь-якого зі своїх воєначальників,— вона кидає виразний погляд на Карла.— Анжу покинув поле бою, аби повідомити вам про перемогу. Не бажаєте висловити йому ваше схвалення?

Карл підводиться.

— Ми задоволені вашою перемогою при Жарнаці.

Анжу уклоняється.

Коли він випростовується, Карл додає:

— Але було б ще краще, якби ви не дозволили втекти Коліньї з більшістю гугенотських військ.

Ще один невідомий мені факт.

Анжу намагається робити вигляд, ніби йому байдуже, хоча його губи кривляться в сердитій гримасі.

— Ваш брат вирушить навздогін за Коліньї, щойно попрощається з нами,— каже мати.

Карл нахиляє голову.

— Можливо, я особисто вирушу навздогін за адміралом. Тепер, коли розпочалася справжня боротьба, мені не завадить здобути трохи військового досвіду. Я не відчуваю жодного бажання жити в наметі цілу зиму, але перспектива провести весну в сідлі цілком мене влаштовує.

Анжу переводить погляд на матір. Та застережливо дивиться у відповідь.

Жодна деталь не ухиляється від Карла. Він усміхається.

— Пані, я залишаю вас, хай наш брат розважає вас історіями про битви. Я ж дочекаюся звіту маршала Таванна. Він — найповажніший воєначальник.

Обличчя Анжу бліде, як стіна. Коли за королем зачиняються двері, мати ніжно звертається до нього:

— Спокійно, мій любий, спокійно.

Генріх не заспокоюється.

— Я радше прийму жорстоку смерть і дозволю прив’язати себе до віслюка, ніж передам командування моєму брату,— пристрасно каже він.

— Про це не може бути й мови,— відповідає мати. Вона заплющує очі.— Я хочу, аби ви з Карлом не сварилися так. Ваше протистояння триває з дитячих років.

Бажання матері видається мені дивним. Яким би не було суперництво між моїми любими братами, саме вона посіяла ці зерна.

Обличчя Анжу геть стурбоване.

— Ви хворі, а ми втомили вас.

—