Дочка Медічі - Софі Періно

цей чоловік чимось лякає. Таке знання вельми корисне, хоча й навіює якийсь невиразний смуток. Здається, серед моїх братів Анжу — єдиний, хто не має темної сторони. У моїх спогадах постає образ принца — взірець мужності, елегантності, упевненості у своїх силах. Саме таким я бачила його в Сомюрі під час огляду військ, який він проводив для його величності. Що ж тут дивного, якщо мати любить його більше за інших? Він заслужив на цю прихильність, тому що ніколи не розчаровував її. Чи можу я сказати те ж саме про себе? Якщо чесно, ні. Анжу якось назвав мене «рівнею» собі. Я мушу докласти неабияких зусиль, аби досягти цього.

Коли це сталося, Франциск лежав поряд зі мною, заплющивши очі й поклавши голову мені на коліна. Я читаю йому вголос. У мить, коли я зупиняюсь, гортаючи сторінку, і дивлюсь у вікно, якийсь птах ударяється об шибку з огидним звуком. Це чорний птах. Я мимоволі здригаюсь.

— У чому справа? — запитує мій брат, не розплющуючи очей.

— Птах вдарився об скло і впав. Боюсь, він мертвий.

— Навколо достатньо птахів, аби заповнити березневе небо й без нього.

Франциск має рацію. З якого дива смерть птаха так мене схвилювала?

Я повертаюсь до читання, але тривога не відступає. Більш того, вона зростає. Двері широко відчиняються. На порозі стоїть смертельно бліда Шарлотта.

— Королева знепритомніла!

Франциск підводиться, зачепивши книжку й вибивши її з моїх рук. Вона падає на підлогу зі звуком, дуже схожим на той, з яким падав чорний птах.

Боже милостивий, невже, коли мати знепритомніла, вона впала з таким самим звуком?

Схопившись за обличчя, Франциск запитує:

— Що трапилось?

— Я не знаю, я не знаю,— відповідає охоплена панікою Шарлотта.— Вона була з королем і його радниками. Вони віднесли королеву до її апартаментів,— моя подруга знервовано смикає спідниці.— Я бачила їх. Її величність не приходила до тями й висіла у них на руках, немов...— вона вибігає, затуляючи рота обома руками.

Ми з Франциском ідемо разом, точнісінько як робили це в дитинстві. Коли ми добігаємо до апартаментів матері, там уже зібрався натовп. Я протискаюсь до дверей і натикаюсь на стурбовану Марі. Обіймаючи мене, вона каже:

— Карл і Кастелан з нею.

Повернувши ручку, я штовхаю. Двері трохи піддаються, але їх стримує кремезне тіло королівського охоронця. Він налаштований вигнати будь-кого, хто спробує увійти. Однак побачивши мене з Франциском, відходить, пропускаючи нас усередину.

Лейб-медик матері сидить біля її ліжка. Карл стоїть біля підніжжя з іншими придворними. Король вітається з нами поглядом, але нічого не каже. Випроставшись, Кастелан підходить до нього.

— Це перенапруження, викликане війною,— шепоче він.— Після смерті королеви Іспанії її величність не відпочивала попри те, що я неодноразово радив їй розслабитись. Вона не вірила, що війна може тривати без її вказівок. Тепер природа подбала про те, у чому вона відмовляла собі, змусивши її лягти в ліжко.

— Я звинувачую Флорентійського герцога,— сердито каже Карл.— Учора надійшла звістка, що він відкладає позику, яку обіцяв нам.

Я дивлюсь на матір. Її очі заплющені, на обличчі ані кровинки, нерухомість тіла складає разючий контраст із люттю, якою вона палала, коли ми бачилися востаннє. І я знаю, що винна. Чи маю я розповісти Кастелану про те, що сталося вранці? Про те, як її напад гніву урвався через раптове хитання? Ні, я не можу зізнатися. Натомість я кажу:

— Боюсь, ваша величносте, що лист від вашого посла у Мадриді засмутив її не менше.

Чоловіки навколо мене збентежені.

— Який ще лист? — запитує Карл.

Отже, мати зберегла в таємниці відмову Філіпа від шлюбу зі мною.

— Незалежно від того, що саме призвело до хвороби її величності,— канцлер Карла, вочевидь, уважає, що обговорення дипломатичних відносин може зачекати,— є одне запитання, яке необхідно поставити,— він робить паузу. Ми всі знаємо, що це за запитання. Воно тріпоче в повітрі, немов жива істота. Але, здається, лише він наважується говорити про це вголос, тож ми чекаємо, поки він закінчить.— Чи є підстави боятися за життя її величності?

— Зарано судити. Я знатиму більше про її стан, коли вона отямиться.

— Вона точно отямиться? — наполягає канцлер.

— Годі! — наказує Карл.— Такий песимізм недоречний біля ліжка її величності. Геть звідси!

Чоловіки виходять, залишається лише Кастелан.

Королівське самовладання, продемонстроване Карлом, одразу зникає. Наближаючись до ліжка, він ніби зіщулюється. Коли король схиляється на коліна поряд із матір’ю, він більше нагадує восьмирічного хлопчика, ніж вісімнадцятирічного чоловіка.

— Мати...— голос, який був таким суворим мить тому, переходить у приглушений сльозами шепіт.— Не покидайте мене. Я не зможу правити без вас.

— А я зміг би.

Чи справді Франциск пробуркотів ці слова собі під ніс?

Підходячи до Кастелана, я повторюю запитання де Морвільє:

— Вона прокинеться?

— На мою думку, так. Окрім міцного сну, від якого не можна прокинутися, я не бачу жодного симптому хвороби. Я впевнений: коли її тіло повністю відпочине, вона повернеться до нас.

— Я буду тут, коли вона розплющить очі,— кажу я.

— І я,— здіймає голову король.

— Ні, Карле,— ніжно кажу я,— ви маєте правити вашим королівством і віддавати накази воєначальникам. Це обов’язок короля. Чекати та спостерігати за нею — мої обов’язки доньки.

Він киває головою.

— Оскільки я