Дочка Медічі - Софі Періно

Я усміхаюсь Франциску. Може, він і молодший за мене, але говорить мудрі речі. Я прийняла рішення. Я стану королевою Іспанії. Якщо я мушу цілувати короля Філіпа, хай буде так. Зрештою, я можу цілувати й інших чоловіків. Генрієтта та Шарлотта дозволяють собі зв’язки з коханцями, які задовольняють їх більше, ніж законні чоловіки. Можливо, іспанський коханець — моє майбутнє.

Секретар королеви поспіхом заходить до апартаментів її величності в Меці:

— Лист із Мадрида.

Він простягає скріплений печаткою пакунок. Я підводжуся разом з іншими фрейлінами, але мати зупиняє мене жестом.

— Можете залишитися,— каже вона зі слабкою усмішкою.— Я сподіваюсь на добрі новини стосовно вас.

Я почуваюся дивно. Які б новини не отримувала мати стосовно мого можливого шлюбу, я майже нічого не довідалася за чотири з гаком місяці. Попри те, що мені не повідомляли про хід перемовин, я докладала всіх можливих зусиль, готуючись стати королевою Іспанії,— старанно вивчала історію дому Габсбургів та іспанську мову. Можливо, настала мить дізнатись про моє майбутнє. Спостерігаючи, як мати розгортає депешу посла, я намагаюсь пригадати, як буде «печатка» іспанською.

Усмішка матері зникає першою. За нею зникає рум’янець.

— Батько зацікавлений у вас не більше за сина.

Таке відчуття, що мені дали ляпаса.

— Я не розумію.

— Щасливий шлюб Філіпа з вашою сестрою дає підстави оплакувати її, але не дає підстав виявляти прихильність до її родини. Здається, ворожість — єдине, на що може сподіватись Франція при іспанському дворі.

Її погляд повертається до сторінок, але завмирає на місці — це означає, що вона розмірковує, а не читає. А ось я не розмірковую — лише відчуваю. Збентеження, викликане черговою шлюбною відмовою, досить жахливе, але є щось особливо брутальне, коли тебе відштовхує чоловік, який обожнював твою сестру.

— Кров Господня! — слова матері уривають мої жалісливі думки.— Іспанія знову й знову наказує нам розірвати мирний договір та підкорити протестантів. Проте, коли його величність розпочинає війну, іспанці не допомагають, а скоріше створюють перешкоди.

На її обличчі знову спалахує гнівний рум’янець, утворюючи червоні плями.

— Філіп значно менше зацікавлений у збереженні віри, ніж удає,— веде далі вона, лють змушує її висловлюватись відвертіше, ніж я звикла чути.— Насправді його цікавить зміцнення влади, і він, поза сумнівом, розраховує, що збідніння Франції внаслідок війни сприятиме посиленню позицій Іспанії. Я надаю перевагу німецьким принцам. Може, вони й єретики, але чітко дають зрозуміти, хто для них друзі, а хто — вороги.

Обличчя матері набуває майже пурпурового кольору. Я бачу, як кров пульсує в її скронях. Підвівшись, вона ладна щось сказати, аж раптом хитається, наче опинилася на борту човна. Після чого хапається за стілець, з якого щойно встала.

— Пані!

Королева падає на сидіння. На якусь мить її очі відображають ту ж саму паніку, що бриніла в моєму голосі. Потім вона каже:

— Тримайте себе в руках, Маргарито. Хіба не достатньо, що я мушу мати справу зі зрадниками-іноземцями та виснаженою державною скарбницею? Невже я маю нести на своїх плечах ще один тягар — істеричну доньку, яка, здається, приречена залишатися незаміжньою? — вона закриває обличчя руками.— Ідіть.

Я мчу до моїх апартаментів. Там мене зустрічає Франциск. Останнім часом він часто навідується. Мовчки я біжу повз нього, хапаю всі мої іспанські підручники та нотатки і кидаю їх у вогонь із такою силою, що скрізь розлітаються іскри. Від однієї з них мої спідниці займаються. Перш ніж я встигаю нахилитися, мій брат уже поряд і гасить полум’я руками, затоптуючи жевріюче вугілля, розкидане навколо коминка.

— Марго, ви, мабуть, обпеклися,— коли він дивиться на останні затухаючі іскри, його очі розширюються.— Хто змусив вас плакати?

— Король Іспанії та наша мати. Ніхто мене не любить, нікому я не потрібна.

— То гірше для них,— Франциск стискає мої руки.

Я здивована такою відповідаю. Я очікувала на заперечення, що мати дбає про мене. Я витираю сльози, рівно дихаю та пильніше дивлюся на Франциска.

— Отже, гадаєте, мати мене не любить?

— Не так, як люблю вас я. Не так, як вона мала б любити. Не так, як вона любить Анжу,— він вимовляє ці слова з болем, що робить відчутнішою його впевненість.

Невже наслідком самотності та тривалого перебування в Амбуазі стала впевненість мого брата в тому, що його не люблять? Якщо так, це жахливо чи ні? Я коливаюсь: з одного боку, визнаю байдужість її величності, а, з іншого, намагаюсь згадати якісь ознаки її прихильності. Я постійно прагну заслужити її любов і визнання, і поразка в цій боротьбі була б для мене нищівною. Цікаво, якби я була переконана, справді переконана,— що вона не любить мене, чи могла б я звільнитися? Ні. Я впевнена, це вбило б мене. Думка, що я нічого для неї не значу, сповнює мене відрази, і я відчуваю потребу довести Франциску, що він помиляється.

— Мати любить усіх своїх дітей.

— Брешіть собі, якщо бажаєте,— відповідає він.— А я відмовляюсь дурити себе. Вона не любить мене, і мені байдуже,— йому не байдуже, адже його голос тремтить.— Настане день, коли вона пошкодує, що так мало думала про мене. Тоді вона не зможе ігнорувати мене та нехтувати мною. Тоді я буду їй потрібен, і вона прагнутиме бути потрібною мені.

Я вважаю мого брата дитиною. Зрештою, йому лише виповниться чотирнадцять. Але після такої заяви я можу розгледіти чоловіка в його світлих, сповнених гніву очах та відвертому честолюбстві, що читається у виразі його обличчя. Подібно до Карла,