Дочка Медічі - Софі Періно

— Це сорочки для Анжу. Він збирає речі,— Гіз дивиться на мене, і я відчуваю, як кров приливає до моїх щік. Сподіваюсь, чоловіки подумають, що я збентежена жартом Карла.

— Дурниці, це його камердинер збирає речі, а не він. Краще знайдіть служника, віддайте йому сорочки та ходіть із нами до зброярні. Я покажу цим панам, як я володію молотом.

— Обов’язково так напружуватись?

Після загострення хвороби, що спіткала його влітку, Карл все ще має змарнілий вигляд. Мати розробила для нього спеціальний раціон та обмежила його фізичну активність включно з полюванням. Цю заборону Карл сприйняв без особливого ентузіазму.

Його величність поблажливо усміхається.

— Дивіться, панове, ось це справжня сестринська відданість. Якби ж мій брат турбувався про моє здоров’я з такою самою щирістю.

Я радію, що мати не чує від нього таких слів про Анжу, хоча його супутники не надто здивовані: усі знають, що суперництво між синами її величності зростає.

— Якщо бажаєте, сестро, можемо піти подивитися на нового жеребця, якого мені привезли. Його виростили на фермі її величності.

— Я зустрінуся з вами в стайні, коли знайду когось, хто допоможе мені з сорочками.

— Ваша величносте, чи можу я супроводити герцогиню де Валуа? — приєднується до нашої розмови герцог.

Який розумник!

— Так, я дозволяю,— киває Карл.

Я проходжу повз чоловіків. Герцог слідує за мною. Побачивши, що наступні апартаменти порожні, я маю слабку надію, що Генріх зупинить мене і стисне в обіймах. Але, звісно, це був би верх непристойності. Натомість він крокує поруч.

— Я радію нагоді побачитися з вами віч-на-віч,— каже він.— Я прибув до Лувра, чекаючи на таку мить.

— Я вдячна, що ви це зробили. Я боялася, що ми не матимемо нагоди попрощатися,— мені не подобається, як лунає останнє слово: у ньому відчувається можливість завершення нашої історії, якої я не помічала раніше. І несподівано я починаю плакати.

— Маргарито, не треба,— він торкається моєї руки, і ми обоє зупиняємося.— Не прощайтесь зі мною сльозами, прощайтесь усмішками — вони приносять щастя.

— Вам це не потрібно,— кажу я.— Я знаю, що ви виявлятимете відвагу, а я чекатиму на звістки про ваші сміливі вчинки й захоплюватимусь вами. Проте я чекатиму на ваше повернення з більшим нетерпінням, і, хоча мені відомо, що ви полюбляєте битви, я щодня молитимусь, аби війна швидше закінчилася.

— Ще тиждень тому я не думав би так,— відповідає він,— але я теж радітиму, якщо ця війна триватиме тижні, а не місяці. Щойно я здобуду перемоги для поліпшення моєї репутації і зможу похвалитися вбивством Коліньї, я залюбки повернуся до двору,— він приглушує голос.— І до ваших обіймів.

Ми відчуваємо потяг такої сили, що нам важко дихати. Я проклинаю світло дня і відкритість місця, де ми стоїмо. Чому в такому великому палаці так мало закутків, де можна усамітнитися?

— Я воліла б обійняти вас зараз і попрощатися з вами поцілунком, який би нагадував вам про мене.

— Невже ви думаєте, що я вас забуду? — він здається щиро засмученим.— Ваш образ надихатиме мене щоразу, як я братимуся за меч. Я битимусь за мого короля, за мою церкву і за вас.

— Пане, це неабияка честь. Якщо ви битиметеся за мене, маєте взяти з собою якусь мою річ так, як ви носили б мої кольори на лицарському турнірі.

Увесь цей час я міцно притискала сорочки Анжу до грудей — жалюгідна заміна обіймів із герцогом. Одну з цих сорочок я вишивала особливо ретельно: вона прикрашена вишуканим чорним візерунком на комірі та манжетах. Витягнувши її із загальної купи, я віддаю сорочку йому.

Коли він простягає руку, найближчі до нас двері відчиняються. До кімнати входить служниця з глечиком у руках. Вона щось наспівує під ніс. Від подиву я упускаю всі сорочки на підлогу.

— Ваша високосте, мені так прикро,— дівчина шукає місце, де поставити глечик, аби зібрати розкидані мною речі.

— Не переймайтесь,— кажу я,— я підніму. Але зачекайте хвилинку.

Я нахиляюсь, Гіз згинається біля мене й допомагає зібрати все докупи. Користуючись нагодою, він залишає собі ту саму сорочку, яку я приготувала для нього.

— Будь ласка,— я передаю дівчині білизну,— згорніть її і віднесіть герцогу Анжуйському з привітаннями від мене.

Коли двері за нею зачиняються, герцог відкидає голову назад і сміється.

— Що вас розсмішило? — запитую я.

— Ми. Якщо ми й надалі так нервуватимемо, можна ризикнути зірвати поцілунок. Заборонені поцілунки найсолодші,— він нахиляється.

Поцілунок триває недовго, але герцог має рацію: пристрасть і страх, що нас спіймають на гарячому, роблять його надзвичайно збуджуючим.

— Тепер,— усміхаючись, каже він,— я готовий битися.

 аша величносте,— баронеса де Рец уривається до кімнати,— до нас іде король із кардиналом Лотаринзьким та кардиналом де Бурбон. У них похмурий вигляд.

Мати підводиться.

— Битва? — шепочу я Генрієтті. Невже поразка? Мої думки одразу мчать до двох чоловіків, найдорожчих для мене серед сотень воїнів із армії його величності. Моє серце калатає.

— Неможливо,— шепоче у відповідь моя подруга.— Її величність щойно повернулася з огляду військ в Орлеані. Вони не могли наздогнати протестантів. Сторони