Дочка Медічі - Софі Періно

— Здається, ваша милосте, наш сюрприз не надто сподобався.

Голос серйозний. На якусь мить він зустрічається зі мною поглядом і одразу відводить очі.

— Скажіть щось,— шепоче Шарлотта, підштовхуючи мене.

— Ваша милосте,— хіба не дивно, що стільки часу минуло, а я все ще не називаю його християнським іменем, навіть подумки? — Будь ласка, не плутайте здивування з незадоволенням. Я просто не очікувала побачити вас тут, адже гадала, що ви перебуваєте з армією його величності.

— Я маю послання для короля.

— Мабуть, це важливий лист, якщо посланцем обрали герцога.

— Заради Бога! — Генрієтта підводиться й, нахилившись, забирає в мене портрет дона Себастьяна.— Він навмисно шукав доручення.

Я переводжу погляд на герцога. Судячи з того, що він зашарівся, схоже на правду. Я не бачу, а скоріше відчуваю, як Генрієтта відходить і веде за собою Шарлотту. Мене охоплюють суперечливі почуття. Минулої осені, коли Гіз поїхав, я часто думала про нього. Проте я усвідомлюю, що останнім часом рідко його згадувала. Може, причина в тому, що мене як довірену особу матері відволікала безліч інших думок? А, може, він мене більше не цікавить?

Його милість робить крок уперед, і мені перехоплює подих. Ні, останнє припущення неправильне, один-єдиний крок назустріч — і моє серце калатає швидше.

Він дивиться мені в очі.

— Можливо, мені варто було залишитися в Коньяку.

— Ні, мені краще, коли ви тут.

— Справді? — він робить іще один крок.

— Так.

— Навіщо я вам потрібен, якщо ви маєте намір взяти шлюб із королем Португалії?

— Рішення не остаточне. Я лише дізналася, що його величність схвалює цей шлюб.

— Він прагне знайти вам чоловіка-іноземця.

— Він прагне, аби я побралася з королем,— дещо роздратовано відрізаю я. Карл любить мене й бажає мені найкращого. Так само, як і мати. Навіщо герцог натякає, що вони налаштовані позбутися мене?

— Я не хотів би для вас такої долі.

— Генрієтта розповідала мені, що ви не хотіли і мого шлюбу з королем Іспанії. Звідки вона знає?

— Я їй сказав.

— Ви листуєтесь з нею?

— А ви ревнуєте?

— Звісно, ні,— навряд чи моє заперечення звучить переконливо.

— Підстав для ревнощів немає. Суперників маю я, а не ви. Мене не було сім місяців, а вашу руку запропонували вже двом королям.

Я не маю бажання й далі обговорювати дона Себастьяна або мій шлюб: ця тема дедалі більше мене бентежить. Як і близькість герцога. Я бажаю повернути все, як було до його від’їзду, аби він міг без церемоній обіймати та цілувати мене. Проте він і пальцем мене не торкається.

Я намагаюсь змінити тему.

— Ви прибули з міста Коньяк. Як там облога?

— Поговоримо про війну? — він іронічно усміхається.— Добре. Ми знімемо облогу. Нам не вдається просунутися, тож ми краще перехопимо німецьких найманців герцога Цвайбрюкенського, перш ніж вони приєднаються до головного війська гугенотів,— він хитає головою.— Задоволені?

— Ні.

— Я теж. Я доручив битися іншим людям і перетнув половину Франції заради того, аби побачити вас,— він робить паузу.— І торкнутися.

— Так у чому справа? — попри слабкий шепіт, він мене чує. Простягає руку і пестить мені щоку. Його шкіра шкарубка на дотик. Мені це подобається.

— Справа в тому, що спочатку мені здалося, наче ми знову стали чужими.

— Не думаю, пане герцоге, що ми колись будемо чужими одне одному.

— А ким тоді?

Я мовчу, бо не знаю.

— Я волів би цілком присвятити себе служінню вам,— каже він.— На війні я був свідком, як багато чоловіків робили вчинки, за які доведеться каятися на сповіді. Я нічого подібного не робив.

Моє серце тріпоче.

— У яких би гріхах я не зізнавалася на сповіді за ці довгі місяці, пане герцог, я не винна в тому, на що ви натякаєте. Може, я погано виконувала обов’язки доньки, сестри й християнки, але мої вуста не цілували іншого чоловіка.

Нарешті він пригортає мене до себе.

— Якби я вважав наші обійми гріхом,— урочисто промовляє він,— я відмовився б від них, як би палко цього не жадав. Але я знаю, що маю шляхетні почуття до вас, і моє бажання зберегти вашу репутацію бездоганною сильніше за нижчі інстинкти,— він нахиляється до мене. Поцілунок саме такий, як я пам’ятаю: надзвичайно, неймовірно дивовижний. Відірвавшись від моїх вуст, він дивиться на мене, і його погляд уже не виражає ані тіні сумніву.— Завтра я іду.

— Ні! — тепер, коли я згадала все, що відчуваю до нього, рішення залишити мене саму так швидко здається мені жорстоким.

— Цей обов’язок тяжіє наді мною, адже поки що я особливо не відзначився в боях.

— Хіба не ви керували королівським військом у місті Жарнак? Ми дивом перемогли в тій битві, передусім, завдяки вправному командуванню.

— Мене тішить, як красномовно ви доводите мою сміливість,— усміхається він.— Думка про те, що ви спостерігаєте за мною, надихає мене на подвиги, гідні вашого захоплення. Ваш брат може похвалитися вбивством Конде, а ваша мати — вбивством де Андело. Чи маю я вбити брата останнього, перш ніж ми зустрінемося знову?

Мене