Дочка Медічі - Софі Періно

подруг, і останнім часом ви дуже близькі з її величністю. Вочевидь, доля та фортуна не дуже прихильні до вас,— змінивши уїдливий тон на звичайний, вона веде далі: — Оскільки ви в добрих стосунках із вашою матір’ю, може, краще розраховувати не на долю, а на вашу впливовість і поговорити з нею про португальця?

— Подивлюсь, як розвиватимуться події в Пуатьє. Якщо Анжу переможе, можливо, я звернусь до нього по допомогу. Зараз я втомилася про це думати. До того ж, нарешті визирнуло сонце. Ходімо насолоджуватися ним у садах.

— Спершу я маю допити своє вино,— каже Генрієтта. Вона бере напівпорожній келих і вихиляє його.

Я наслідую її приклад, аж тут до кімнати швидко заходить сяюча від щастя мати.

— Анжу надіслав листа. Військо Коліньї значно зменшилося через епідемію і перебуває в найгіршому стані. Будь-якого дня він очікує на перемогу в Пуатьє і бажає обговорити це з королем і його радниками, перш ніж виникне потреба переслідувати утеклих протестантів. Ми вирушаємо негайно!

Ми. Мене не залишають!

Дорогою ми отримуємо звістку, що мій брат, не бажаючи випробовувати на міцність здоров’я матері, вирушив на північ і чекає на нас у Плессі-ле-Тур. Коли за обрієм з’являється затишний старий палац, вся наша свита почувається виснаженою після швидкої подорожі. Анжу біжить нам назустріч жваво, немов мала дитина; він знімає матір із сідла та палко обіймає її. Потім він вітається зі мною, й, коли стискає мене в обіймах, я бачу під аркою освітлену сонцем постать. Це Гіз! Невже вони примирилися?

Карл виходить уперед привітати Анжу. Поки обоє удають, ніби раді бачити один одного, я дивлюсь у бік Гіза, який стоїть неподалік з іншими офіцерами. Він виділяється навіть у такому товаристві, серед найкращих представників французької знаті, і причина аж ніяк не у високому зрості. Він тримається якось особливо: серйозний, зосереджений і водночас цілком розслаблений, і це привертає увагу.

— Кого ви шукаєте? — голос Генріха лякає мене.

Я з усмішкою повертаюсь до нього.

— Нікого. Просто хочу увійти всередину та трохи відпочити.

Анжу пропонує одну руку мені, другу — матері, й веде нас повз групу придворних. Угледівши нас, Гіз усміхається — звичайна усмішка й не більше, але цей простий жест будить у моїй душі зливу почуттів, які, певно, відбиваються на моєму обличчі, тому що усмішка герцога стає ширшою. Коли ми проходимо повз чоловіків, я усвідомлюю, що не лише Гіз помітив мою реакцію. Сеньйор дю Гаст задумливо дивиться на мене.

Генріх супроводжує нас до апартаментів матері. Вона взяла з собою так мало фрейлін, що я не маю нагоди втекти. Справа не в тому, що я нехтую своїми обов’язками перед її величністю. Генрієтта з нами не поїхала, але Шарлотта — тут. Поки ми розбираємо предмети королівського гардеробу, я шепочу їй на вухо:

— Я мушу його побачити.

Вона знає, кого я маю на увазі.

Ми вечеряємо в апартаментах короля. Генріх у чудовому гуморі. Карл зробив декілька спроб обговорити завершення облоги та війни в цілому, але Анжу щоразу каже:

— Завтра. Завтра я докладно розповім вам усе, ви та ваші радники маєте чітко розуміти ситуацію, як ми з Таванном.

Ухилятися від запитань його величності у такий спосіб — неввічливо, але хто сваритиме Анжу? Мати точно не захоче. Вона дивиться на нього з безмежною любов’ю. Цього достатньо, аби зіпсувати настрій Карлу, навіть якби Анжу не відмовлявся говорити з ним. Незабаром король хмурніє.

Мати поводиться обережно, пам’ятаючи, що нещодавно одужала після тривалої хвороби. Коли ми, вдосталь ситі, піднімаємось з-за столу, вона каже:

— Я піду до себе.

— Ви дозволите піти з вами та спати біля підніжжя вашого ліжка? — запитує Генріх.

— Якщо ваші друзі відпустять вас.

— Їм доведеться відпустити мене, а, якщо хтось буде проти, він відчує мій гнів. Проте я навряд чи почую заперечення, всі мої друзі знають, що ви — найдорожча для мене людина.

Чи справді Карл зневажливо фиркає?

— Ходімо, Марго, допоможете мені роздягнутися.

— Може, дозволите й мені приєднатися, аби зібрати докупи всіх ваших дітей? — запитує Карл. І додає, не чекаючи відповіді: — Хоча ні. У мене все одно болить голова. Позаяк Марі сьогодні не з нами, ви могли б принаймні відпустити зі мною Марго — хай промасажує мені скроні.

— Чому всі люблять його більше? — усівшись у крісло, запитує Карл, коли ми залишаємось наодинці.

— Це не так.

— Ви надаєте перевагу йому.

— Я люблю всіх моїх братів,— я заходжу за його спину і торкаюся пальцями його скронь. Випроставшись, він відштовхує мої руки.

— Геть звідси.

— Але ж я думала...

— Що? Ви думали, що ми — друзі та повірники? Я теж так думав. Мені здавалося, я знайшов у вас любляче серце, здатне зберігати таємниці. Але ви — ставлениця Анжу.

Обійшовши крісло, я схиляюсь перед ним і кладу руку йому на коліно.

— Карле, будь ласка, не треба.

Він стискає мою руку.

— Я не звинувачую вас. Може, я й король, але саме Анжу посприяв вашому злету при дворі. Тлумачте мої слова як заманеться, докоряйте мені за цей гнів, якщо насмілитесь.

— Я не докоряю вам. Я не маю права судити вас. Ви — мій король та любий брат. Хочу лише попередити: не дозволяйте Анжу дратувати вас — від цього ви втомлюєтесь, а він нахабнішає.

— Хіба він може бути ще нахабнішим?