Шлюбний договір - Мішель Річмонд

Біля тротуару припаркований чорний «кадилак». За кермом жінка, але обличчя не розгледіти крізь тоноване скло. Джоанна? За п’ять паркувальних місць від «кадилака» стоїть порожній «бентлі». Синій, дуже красивий, як у Ніла. Тут недалеко Кремнієва долина із найбільшими акціонерними товариствами, штаб-квартирами компаній, як-от Фейсбук та Гугл, – грошей на півострові крутиться чимало, так що побачити тут «бентлі» – то не така вже й несподіванка. Хоча що власник машини за двісті тисяч доларів робитиме біля звичайного торгового центру?

Причин тому, чому Джоанна не прийшла, може бути купа, і протягом усієї дороги назад я подумки їх перебираю..

53

– Ну, як вчора пройшла розмова? – питаю я Еліс.

Зараз кінець березня, і я з нетерпінням чекаю початку квітня. Навесні настрій завжди поліпшується. Напевно, і цей рік не буде винятком.

– Нормально, – відповідає Еліс, скидаючи туфлі в передпокої. – Дейв водив мене до мексиканського ресторану біля свого офісу. Може, він і буває іноді козлом, але, думаю, наміри у нього добрі.

– Ти занадто поблажлива до того, хто не так давно погрожував тобі.

Еліс іде на кухню і приносить пляшку апельсинової газованої води.

– До речі, я питала його про це.

Я ставлю на стіл два келихи, Еліс розливає напій.

– Він сказав, що мало не втратив свою першу дружину через те, що вона дуже багато працювала, і не хоче, щоби зі мною сталося те ж саме.

– Заради мене старається, чи що? – із сарказмом зауважую я.

– Ага. Ми ж тепер щасливі?

– Звичайно.

Я дістаю з холодильника сир, розтоплюю на сковорідці масло, кладу сир між скибочками житнього хліба.

– Значить, походам до Дейва скоро кінець?

– Він найняв мене представляти його інтереси в справі проти забудовника. Зав’язувати ділові контакти ніколи не шкідливо.

– Ти впевнена, що варто це робити? Може, він найняв тебе, щоби продовжувати пхати носа в наші справи?

Я кладу перший сандвіч на шиплячу пательню.

– Ні, навряд чи, – відповідає Еліс, у задумі дивлячись на келих.

Але я все одно не довіряю Дейву.

– Я тут тобі дещо купила, – говорить Еліс.

Вона йде в передпокій і повертається із пакунком. За його формою неважко визначити, що це книга.

– Не варто було. Ти мені тільки-но зробила подарунок на день народження.

Еліс дивиться на мене строго.

– Так і не дочитав «Кодекс», еге ж?

Я перевертаю бутерброди лопаткою.

– Він такий довгий…

– «Подарунки в особливих випадках, у тому числі до дня народження, Різдва та інших свят, як-от День святого Валентина, не зараховуються як щомісячний подарунок», – цитує вона.

Розгортаючи упаковку, я розумію, що вляпався. У мене-то нічого для Еліс немає. Не треба було той шарф викидати.

В упаковці виявляється книга Річарда Бротігана «Віллард та його перемоги у боулінгу». Я багато років збираю примірники першого видання цього роману. Їх стало дуже важко знаходити, наді мною вже жартують, мовляв, напевно, я скупив усі. Еліс знайшла кілька примірників онлайн, проте особливу гордість у неї викликають ті, які їй удалося відшукати під час прогулянок. Кожного разу, виїжджаючи за межі затоки Сан-Франциско, вона заходить до букіністичних крамниць.

Книга красива і навіть підписана для якоїсь дівчини на ім’я Ділайла. Бротіган був популярним серед дівчат-хіпі.

– Клас! – захоплено говорю я.

Книга займає гідне місце на полиці серед інших примірників. Еліс прикрашає сандвічі малиною і вершками, приносить тарілки до їдальні і кличе мене до столу.

– Я думав, сьогодні тридцяте, – кажу я.

– Тридцять перше. – Еліс перевіряє календар на годиннику. – Зараз двадцять дев’ять хвилин на восьму. Можемо ще встигнути в Life Park.

– Хороша ідея. – Я ковтаю кілька шматків сандвіча, прибравши з нього малину.

Еліс, звичайно, не образиться, що у мене немає подарунка, але що зробить «Договір»?

За шістнадцять хвилин ми доїжджаємо до Life Park. Місця на стоянці, як на зло, немає. Двічі об’їжджаємо квартал, перш ніж мені вдається нарешті припаркувати джип, та й то з порушенням правил. Магазин уже зачинений. Чорт! Біжу на три магазини далі, там книжковий. Не дуже оригінально, Еліс теж подарувала мені книгу, але нічого, вона любить читати. Книжковий також зачинений. Більше в окрузі нічого немає, крім барів, китайських крамничок і ресторанів. Я вляпався.

54

Наступних вихідних ми їдемо до Чака з Євою у Хопленд. Я умовляв Еліс відмовитися під якимось приводом, але вона не хоче впустити шансу, тому що ця поїздка зарахується як щоквартальна.

– Давай усе-таки скажемо їм, що у мене з’явилася термінова робота.

Я не можу спокійно перебувати в товаристві когось із «Договору», весь час боюся зробити що-небудь, через що будуть неприємності. І ще більше боюся за Еліс.

– Примирися з «Договором».

Ми говоримо так одне одному відтоді, як почули цю фразу від Дейва та Вівіан. Цей жарт усякий раз нагадує нам про те, що ми опинилися в дивній та страшній кролячій норі. Однак цього разу Еліс, здається, навіть не жартує.

– Мені на сонце хочеться, а в Хопленді обіцяють спеку.

За годину ми вже їдемо по мосту «Золоті ворота».

Від кави із подвійним молоком та подвійним цукром, випитої по дорозі в кафе, настрій мій поліпшується. Уже в сутінках, проїжджаючи повз Сан-Рафаель, я цікавлюся, як пройшла сьогоднішня зустріч із Дейвом. Слава Богу, остання.

– Непогано іноді подивитися на все збоку, – каже Еліс. – Багато нового дізнаєшся. Раніше я не зовсім розуміла, чому твої пацієнти згодні так багато платити просто за розмови з тобою. Тепер розумію.

– Про що ж ви розмовляли?

Еліс відкидає спинку сидіння назад і кладе босі ноги на приладову панель.

– Про тебе багато говорили. Дейв питав, як справи в клініці, чи є нові клієнти і всяке таке. Одне питання було взагалі дивне. Він запитав, чи не думав ти про те, щоби відкрити офіс поруч із Сан-Матео. Каже, твої послуги будуть там запитані, і порадив звернути увагу на район навколо торгового центру «Гіллздейл».

– Що? – виривається у мене.

– Йому це чомусь здавалося важливим.

Звичайно, я знаю чому, але якщо я скажу Еліс, що «Договір» стежив за мною в «Гіллздейлі», доведеться пояснювати, навіщо я туди їздив. Чорт.

Вікенд проходить веселіше, ніж я очікував, хоча повністю розслабитися мені