Шлюбний договір - Мішель Річмонд

Тут до мене раптом доходить, що на зборах «Договору» ніхто жодного разу не говорив про дітей.

– Ти хочеш сказати, що ні у кого в «Договорі» немає дітей?

– У декого є. У більшості немає.

– Це що, проти правил?

– Не зовсім. Однак Орла говорила, що діти ускладнюють стосунки між подружжям.

– Але ж це майбутні члени «Договору»!

– Зовсім необов’язково. Якщо батьки в «Договорі», це не означає, що дітей туди приймуть автоматично. І взагалі, «Договір» цікавить шлюб, а не діти. Якщо є тільки чоловік, значить, любиш його одного, а з дітьми все складніше.

– Ти намагалася вийти з «Договору»? – питаю я прямо.

Джоанна усміхається.

– А сам-то як думаєш? Відразу ж після аборту я зібрала всю волю в кулак і пішла до адвоката, щоби подати на розлучення. Ніл повідомив про це в «Договір». Мене тут же викликали і ткнули носом у список моїх гріхів. Погрожували, що якщо я розлучуся, то втрачу будинок, роботу, репутацію. Сказали, що змусять мене зникнути. Найабсурдніше те, що Ніл зовсім не хотів вступати в «Договір». Він узагалі не любить ніякі організації. Але на той час, як ми отримали посилку від колишнього сусіда Ніла, я вже шкодувала про те, що вийшла заміж, і «Договір» здався мені порятунком. Ну, я і вмовила Ніла спробувати. Ми спробували, і чомусь у мене все пішло шкереберть. А ось у Ніла навпаки, в «Договорі» його всі люблять. Я навіть не здивувалася, коли йому подзвонила сама Орла з пропозицією увійти в північноамериканський регіональний комітет.

– Регіональний комітет?

Джоанна занурює хот-дог у кетчуп, і я помічаю, що манікюр-то у неї гарний, але шкіра навколо нігтів великих пальців здерта до крові.

– Так, їх три. У кожному сім осіб. Усі три комітети підпорядковуються купці людей в Ірландії. Кожні три місяці проводиться закрита нарада.

– Де?

– По-різному. Мінімум раз на рік в Ірландії, іноді в Гонконзі, іноді в Фернлі.

– І про що там говорять?

– Та про все, – похмуро відповідає Джоанна. Потім нахиляється ближче до мене: – Точніше, про всіх.

Я думаю про браслет і про комір. Вівіан і Дейв, здавалося, завжди знали про нас більше, ніж ми їм розповідали.

– Там вони і вигадують нові правила, – продовжує Джоанна. – Щорічний додаток складають, читають рішення суду, розглядають апеляції. Займаються усіма питаннями, пов’язаними з фінансами та інвестиціями. Ще вивчають справи неблагонадійних членів.

– Але навіщо?

– Ніл говорить, що мета комітету – зміцнення кожного шлюбу. За будь-яку ціну.

– А якщо шлюб розпадається?

– У тому-то й справа, що такого не буває.

– Такого не буває? – наполягаю я.

Джоанна стомлено хитає головою.

– Тобі ж говорили, що в «Договорі» не трапляється розлучень? – Вона підсувається так близько, що я відчуваю запах кетчупу у неї з рота. – Так ось, вони не брехали, Джейку. Тільки вони не сказали, що шлюби в «Договорі» все-таки іноді закінчуються.

– Не розумію.

– У Фернлі погано, просто погано, але це ще можна пережити, якщо налаштуватися. А правила мені навіть подобаються: обов’язкові побачення, подарунки.

– Але?

Від Джоанни виходить якась неймовірна, майже безнадійна туга.

– Доказів у мене немає, а якби й були, я не повинна нічого говорити. Якось раз, коли комітет збирався у Сан-Франциско, ми обідали з Орлою. Тільки ми утрьох – вона, Ніл та я. Я вперше її побачила. Ніл сам вибрав мені наряд і велів не ставити Орлі ніяких особистих питань. І це незважаючи на те, що мені всі ці роки ставили купу особистих питань: і в анкетах, і на зустрічах з кураторами, і під час допитів у Фернлі. Вони це називають «перевірка лояльності».

– Твої свідчення ще й записували?

Джоанна киває.

– Коли я сказала Нілу, що мене турбує те, що Орла могла чути записи моїх відповідей під час таких перевірок, він не став цього заперечувати. Сказав тільки, щоб під час обіду я вела себе якнайкраще і щоби в основному мовчала і слухала, що говорить Орла.

– Ну і як вона тобі?

– Чарівна і в той же час якась відсторонена. То слухає з інтересом, то дивиться нібито крізь тебе. Мені дуже не по собі було.

Джоанна говорить і говорить, усе сильніше відхиляючись від теми. З її опису Орла виходить зовсім не такою, якою я її уявляв. На фотографіях в інтернеті вона здається доброзичливою, розумною і зовсім нестрашною людиною, ну, як добра тітонька або улюблена шкільна вчителька, яку все життя згадуєш із теплотою.

– Ти сказала, що шлюби в «Договорі» все ж іноді закінчуються. Що це означає?

– Те, що в «Договорі» не буває розлучень, але багато вдів і вдівців.

– Що? – У мене різко пересихає в роті.

– Кажу як є. – Джоанна нервово оглядає зал.

На лобі в неї виступає піт, і несподівано вона поступається.

– Ну, може, насправді в цьому немає нічого дивного, – пояснює вона, крутячи в руках телефон. – Може, я занадто багато думаю, як Ніл говорить. А може, це все через те, що я в Фернлі побувала. Я часом тугодумка.

– Джоанна, яку я знав, завжди була кмітливою.

– Дякую. Втім, ти взагалі схильний зводити жінок на п’єдестал.

– Та невже? – Дивне звинувачення збиває мене з думки.

– Ага, подружок, знайомих, колег. Не хочу здатися грубою, але ти, напевно, і в дружині своїй ніяких недоліків не бачиш.

В її голосі звучать неприємні нотки. Ні, Джоанна помиляється. Я захоплююся Еліс, тому що вона гідна захоплення. Я люблю її, тому що її не можна не любити. І я вважаю її красивою просто тому, що вона красива.

– Гаразд, – кажу я, намагаючись направити розмову в потрібне русло. – Ти говорила про вдів.

– Причин може бути безліч, – скоромовкою випалює Джоанна. – Члени «Договору» завжди в роз’їздах, у справах. – Погляд її знову ковзає по залі. – Ми взагалі частіше ризикуємо. Якби ви не були готові ризикувати, вас не прийняли би в «Договір». Він притягує людей певного складу.

Я згадую, як Еліс у гамівній сорочці поїхала з двома незнайомцями. Пригадую пілота в тендітній «Сессні».

– Причин насправді сотні,