Шлюбний договір - Мішель Річмонд

Іноді до мене приходять пари, яким насправді не потрібна моя допомога. Дженіс та Ітан із таких, і мені трохи соромно брати з них гроші. Рішучість зберегти шлюб діє на мене надихаюче. Я їм навіть заздрю – їхні подружні стосунки розвиваються природним шляхом, без втручання будь-яких «Договорів».

Після того, як Дженіс та Ітан пішли, я кладу свій телефон у конверт, запечатую його і йду до Хуанга в приймальню.

– Чому б тобі не затриматися сьогодні на обіді? – кажу я.

– На скільки?

– Їдь у свій улюблений ресторанчик у Догпатчі. Я пригощаю. – Я простягаю йому дві двадцятидоларові купюри і кладу на стіл конверт. – І, якщо ти не проти, прихопи це із собою. Просто поклади в кишеню і забудь.

Хуанг здивовано дивиться на конверт.

– А що там?

– Довго розповідати.

– Воно не вибухне?

– Ні, звичайно.

Хуанг обмацує конверт і хмуриться.

– Ваш телефон, чи що?

– Ти зробиш мені велику послугу, – кажу я. – Просто візьми його із собою, а коли повернешся, поклади мені на стіл. І не говори нічого Яну та Евелін.

– Про що не говорити?

– От і славно. За мною боржок.

Я їду в центр і залишаю машину на Четвертій вулиці. Потім йду на станцію і купую квиток до торгового центру «Гіллздейл» у Сан-Матео.

Я не сказав Еліс, що збираюся зустрітися з Джоанною. Хотів сказати вранці, але коли я йшов на роботу, вона ще не повернулася з тренування. Та й ні до чого її турбувати. І так тренування з Роном щоранку і зустрічі з Дейвом раз на тиждень плюс напружена робота – своїх турбот вистачає. А якщо бути до кінця чесним, я і не рвуся їй говорити. Еліс не сподобається, що я обідаю із якоюсь знайомою, та ще й не по роботі. Звичайно, «Договір» забороняє приховувати інформацію від подружжя, але по дорозі від паркування до станції я переконую себе, що ця недомовленість на благо. Коли що, винен буду тільки я, а Еліс не зможуть покарати за ревнощі, до проявів яких у «Договорі» ставляться з усією суворістю.

Я скоюю цей злочин заради того, щоб Еліс не вчинила свій. Відводжу від неї підозри, як радила Джоанна тоді в «Дріджерс».

Я доходжу до кінця складу, але нічого підозрілого не бачу. Вагони переповнені комп’ютерниками, які їздять звідси на роботу в Кремнієву долину. В основному молоді худі хлопці, трохи зарозумілі. Багато білих і вихідців з Азії – це через них ціни на оренду житла злетіли до небес, а ще вони зовсім не цінують унікального духу Сан-Франциско: прекрасні книжкові крамнички, легендарні музичні магазини, знамениті театри. Узагальнювати, звичайно, негарно, але їх, схоже, цікавлять тільки гроші. У них завжди заздалегідь нудьгуючий вигляд, ніби вони не здатні кудись поїхати або почитати книгу просто заради задоволення або закадрити гарну дівчину в громадській пральні. У вагоні, у який я увійшов, вони зайняли всі місця для інвалідів і, розклавши на колінах ноутбуки, витріщаються в екрани.

Крім мене, в «Гіллздейлі» виходять ще людей зо двадцять в основному місцеві. Технарі їдуть далі. Вирішую почекати, поки всі підуть. Якась жінка в чорному строгому костюмі ніяк не йде, напевно, стежить за мною. Але тут до неї під’їжджає «мерседес», за кермом – молодий хлопець. Жінка трохи піднімає краєчок спідниці, ніби показує, що під нею панчохи, сідає в машину, і вони їдуть.

Я переходжу вулицю Ель-Каміно і прямую до торгового центру. Відчуваю я себе при цьому безглуздо, ніби граю в якусь дитячу гру про шпигунів. Напевно, я даремно все це затіяв, але потім я згадую про браслет, комір, про те, як Еліс відвезли в пустелю, і розумію, що не дарма.

Щоби згаяти час, я заходжу в супермаркет, оглядаюся – чи немає кого підозрілого, купую пляшку води і три шоколадки. Правда, тепер кожного разу перед тим, як з’їсти щось солодке, я думаю про наступне зважування. Раптом саме через цю шоколадку моя вага перевищить норму і я опинюся в пустелі?

Потім я йду в книжковий, купую свіже число журналу «Q» для Еліс. На обкладинці Пол Хітон і Бріана Корріган. Еліс зрадіє. Переходжу дорогу і заходжу в торговий центр. Щоби вбити ще півгодини, блукаю по відділах. Мені чомусь хочеться молодіжну фланелеву картату сорочку – Фрейд би, напевно, сказав, що це туга за юністю. Потім я докуповую дещо на розпродажі в джинсовому відділі і тепер нічим не відрізняюся від інших покупців з пакетами.

І все одно я приходжу в фудкорт на сім хвилин раніше призначеного часу. Сідаю за столик у самому кінці залу і оглядаю всіх, хто входить і виходить.

Джоанна з’являється з бокового виходу, який веде на парковку. Погляд у неї зацькований, як у оленя, якому не сховатися від хижака в полі. Мені стає не по собі. Невже я дійсно хочу дізнатися, що вона мені скаже? Джоанна сідає за столик біля вікна, напроти китайського кафе, і дістає з сумочки телефон. Не треба було їй брати телефон з собою. Сама ж мені наказала бути обережним.

Я спостерігаю за Джоанною і оглядаю фудкорт – чи не прийшов хто за нею слідом. Коротко переговоривши з кимось по телефону, вона дістає із сумочки злаковий батончик і береться потихеньку його жувати, не піднімаючи голови. Іноді мигцем поглядає на оточуючих, але в мій бік не дивиться. У неї якийсь засмиканий, перезбуджений вигляд. Це зовсім не та Джоанна, яку я знав у коледжі. Не дуже гарна, та Джоанна вирізнялася з-поміж інших студенток безтурботним спокоєм і абсолютною впевненістю в собі.

Жінка, на яку я дивлюся, зовсім мені незнайома. Ніколи не зізнаюся в цьому своїм пацієнтам, але я вже давно вважаю, що люди здебільшого не змінюються. Ну так, їм вдається підкреслити або розвинути в собі якісь риси, і, звичайно, грамотне виховання може дещо скоригувати недоліки характеру. Я присвятив значну частину своєї професійної діяльності тому, щоби знайти дієві інструменти, які допомогли б людині змінити себе на краще, однак дійшов висновку, що працювати нам доводиться з тим, що є. Коли я бачу, що людина різко змінюється, мене завжди цікавить, чим це викликано. Що стало пусковим механізмом трансформації особистості? Причому такої, що цього не дізнаються навіть ті, хто добре її знав?

Як я вже говорив, з часом стреси, тривога і