Шлюбний договір - Мішель Річмонд

Вона бере нас обох під руки і веде до будинку. Еліс незграбно обертається і дивиться на мене не злякано, а з веселим подивом.

Кейт веде нас до розкішної спальні з вікнами від підлоги до стелі. На стіні висить віддруковане на полотні фото з підписом Метт Гроунінг – дружній шарж на Джина в стилі «Сімпсонів». На малюнку Джин одягнений так само, як сьогодні, і в руці у нього келих шампанського. Внизу зроблений недбалим почерком напис: «Джине, будинок чудовий. Дякую».

– Ванна там, – каже Кейт. – Почувайтеся як удома, роздягнутися можете хоч догола. Я сама так роблю. Кожен зайвий грам має значення. Вимога до зважування одна – надбавка не повинна становити більше п’яти відсотків від того, скільки людина важила в день весілля.

– Надзвичайно розумний підхід, – киваю я, намагаючись їй підіграти.

– Ну, хто буде моєю першою жертвою? – запитує Кейт.

– Давайте я. – Еліс іде до ванної. – Мені треба зняти з себе якомога більше, я і так в невигідному становищі через комір.

– Не турбуйтеся, – каже Кейт. – Його вага враховуватися не буде. Він становить рівно три фунти дві унції, що зафіксовано у вашій особистій справі.

В очікуванні Еліс Кейт возиться з вагами, потім вмикає ноутбук на комоді. Я бачу, як вона вводить пароль на сторінці з миготливою синьою буквою «Д». Ліворуч з’являється ряд фотографій. Поруч із фотографіями якісь номери. Я хочу підійти і роздивитися краще, але Кейт закриває ноутбук.

Еліс виходить із ванної в комірі й нижній білизні. Стає на ваги. Кейт дивиться на цифру у віконечку і вводить дані в комп’ютер.

– Тепер ви, – каже вона мені.

Я йду за Еліс до ванної.

Коли двері за нами зачиняються, я шепочу їй:

– Усе це дуже дивно.

– Якби я знала, то не пила би пиво. Я тут сиділа, намагалася вилити по максимуму.

– Гарна думка, – кажу я, стаючи перед японським унітазом з підігрівом. – І що тепер, догола роздягатися? Звідки, чорт забирай, вони знають, скільки я важив у день весілля?

Еліс натягує одяг, а я знімаю туфлі, штани і залишаюся в трусах, сорочці і шкарпетках.

– Милий, – говорить Еліс, – якщо сумніваєшся, краще зніми ще що-небудь.

Після секундного роздуму я стягують з себе сорочку і шкарпетки.

– Труси ні за що не зніму, – кажу я.

Еліс сміється і відчиняє двері. Кейт відривається від ноутбука і підморгує Еліс, ніби тільки їм двом відомий якийсь жарт.

Я встаю на ваги і втягую живіт. Це, звичайно, не допоможе, але все одно. Кейт дивиться на результат і вводить його в комп’ютер.

Поки я одягаюся у ванній, Кейт і Еліс розмовляють. Еліс запитує, які у нас результати.

– Оцінювати результати – не мій обов’язок. Я тільки записую.

– А як ви стали відповідальною за зважування?

– Наказ отримала. Одного разу кур’єр привіз мені посилку з інструкціями, кодами доступу, скляними вагами і ноутбуком. Якщо подивитися на те, у кого яка робота в «Договорі», то моя далеко не найгірша.

– І що, у всіх є робота? Я нічого про це не чула.

– Так. Скоро вам із Джейком теж доручать що-небудь таке, що відповідає вашим умінням і навичкам. Вирішувати Комітету з питань зайнятості.

– А як же справжня робота? – дивується Еліс.

– Робота в «Договорі» теж справжня. Запевняю вас, Комітет не доручить вам щось нездійсненне.

– А якщо відмовишся? – питаю я, виходячи з ванної.

Кейт дивиться на мене з легким докором.

– Друже…

Ми йдемо назад до гостей. На вечерю подають салат і невеликий шматочок тунця на подушці з рису. Проста, здорова їжа. Треба буде умовити Еліс заїхати за бургером дорогою додому. Після того як брудний посуд прибрано зі столу, Джин та Олівія виносять із кухні триярусний святковий торт із безліччю свічок. Всі, у кого був день народження цього місяця, встають, а ми співаємо їм «Хеппі бьоздей».

Джоанна підходить до торту – виявляється, їй недавно виповнилося тридцять дев’ять. Мені так і не вдалося з нею поговорити. Кожного разу, коли я намагаюся її знайти, вона де-небудь далеко. За столом мене посадили між Бет, науковим співробітником, і її чоловіком Стівом, ведучим теленовин. А місце Джоанни на іншому кінці столу. Коли вечеря закінчилась, вона проходить повз мене, ніби не помічаючи. Я раптом розумію, що вона – єдина з присутніх, хто не обійняв мене на знак привітання і не сказав: «Привіт, друже».

На Джоанні строге синє плаття. Вона худа і бліда. Я помічаю синці у неї на щиколотках.

Ми з Еліс розмовляємо з ще однією парою – їх звуть Чак і Єва. Джоанна заходить у будинок. Її чоловік Ніл поруч із Дейвом, куратором Еліс, у дальньому кінці двору, де встановлено великий екран, на якому йде трансляція матчу за участю «Ворріорс». Дейв та Ніл стоять біля низької бетонної стіни, яка виконує швидше естетичну, ніж практичну функцію. Я непомітно йду до будинку. Я думав, Джоанна мене не бачила, але коли я завертаю за ріг коридора, що веде в туалет, вона вже чекає на мене.

– Припини, Джейку.

– Що припинити?

– Їздити в «Дріджерс».

– Що?

Я збентежений і розгублений. Вона бачила мене там і не підійшла?

– У мене так багато питань…

– Слухай, даремно я тобі все це наговорила тоді. Просто забудь. Уяви, що нічого не було.

– Не можу. Ми можемо поговорити?

– Ні.

– Будь ласка.

– Не тут і не зараз.

– Коли?

Вона вагається.

– Фудкорт в торговому центрі «Гіллздейл», через дорогу від китайського ресторану «Панда-експрес». Одинадцята ранку наступної п’ятниці. Переконайся, що за тобою не стежать. Я серйозно, Джейку.

На дворі Ніл і надалі дивиться баскетбол. Дейв кудись відійшов; і Ніл сидить один на стіні, звісивши ноги. Щось у ньому здається мені дуже знайомим, не можу зрозуміти що. Еліс, як і раніше, розмовляє із Чаком та Євою. Чак розповідає, як вийшло, що Джин спроектував їм дачу. Говорить Чак із легким акцентом, можливо, австралійським.

– Ми домовилися про це ще до того, як будинок купили. Він сам запропонував, і ми терміново почали шукати гроші. Мій друг Віґґінз сказав, що у нього в Хопленді сусідня ділянка нічийна. Просили недорого, ми відразу вхопилися за пропозицію. Будинок весь зі скла, панорамний