Шлюбний договір - Мішель Річмонд

нього переконливий. Його власник, Джин – архітектор, і це відразу помітно. Доріжка з круглими ліхтарями веде до високого будинку, що нагадує якусь скульптуру. Напевно, щось подібне мав на увазі той, хто придумав вислів архітектурна порнографія.

Я ставлю машину на вільне місце в кінці стоянки і глушу двигун. Еліс сидить нерухомо із заплющеними очима. Потім шепоче:

– Мені б ще пива.

– Ні.

Вона хмуриться.

– Потім подякуєш, що не дав.

– Оце ти виродок.

Ми виходимо з машини і застигаємо на місці, вражені красою будинку та лабіринтом доріжок, що ведуть до нього. Ми стоїмо так цілу хвилину, тримаючись за руки і не кажучи ні слова. Дуже може бути, що ми обрали неправильний шлях, але зійти з нього вже не можна.

45

Зараз, обертаючись назад, я міг би сказати, що у нас усе сталося швидко: ми з Еліс були знайомі трохи більше року до того, як купили будинок. Купівля нерухомості в Сан-Франциско – справа шалено складна. Ми з Еліс приїхали дивитися будинок, і не минуло й двадцяти хвилин, як ми запропонували за нього мільйон з хвостиком за умови внесення двадцяти відсотків авансу і без права відмови від покупки. Це було років зо два тому, коли до нерухомості в нашому районі ще можна було підступитися.

За кілька місяців після переїзду я виявив, що з гаражної стіни виходять якісь дроти. Мене це спантеличило, і я почав знімати дерев’яні панелі, очікуючи побачити всередині нішу для дротів, проте за фанерною стіною виявилася маленька кімнатка. Там навіть меблі були: стілець і вбудований в стіну стіл. На столі лежала кіпа фотографій, зроблених кимось під час поїздки в Сіетл приблизно у вісімдесятих роках минулого століття. Але ж ми навіть не підозрювали, що у нас в будинку є потаємна кімната!

Ось і від Еліс я іноді чекаю чогось подібного. Я весь час шукаю в ній таємницю. Зазвичай Еліс саме така, якою я її знаю, але іноді я відчуваю, що ця «потаємна кімната» існує.

Еліс рідко згадує про свою сім’ю, а недавно здивувала мене розповіддю про одну поїздку батька.

Ми дивилися якийсь старий випуск «Довкола світу». Ведучі розповідали про Нідерланди.

– Амстердам – класне місто, – сказала Еліс. – Але мені там завжди буває не по собі.

– Чому?

І вона розповіла, що незабаром після смерті матері брат пішов в армію. Я майже нічого не знаю про її брата, тільки те, що підлітком він страждав від депресії, підсів на наркотики і, так і не зумівши позбавитися власних демонів, наклав на себе руки, коли йому було всього двадцять із гаком. Ніхто не очікував, що він піде в армію і вже тим паче – що його туди візьмуть, з такими-то записами в медичній карті. Батько поїхав до рекрутера і намагався довести йому, що нічого хорошого з цього не вийде, проте тому потрібно було виконати план по призовниках, а брат уже підписав необхідні папери.

Уся сім’я дуже здивувалася, коли він успішно пройшов навчання. Ним стали пишатися, але занепокоїлися, коли його відправили служити в Німеччину.

– Я сказала батькові, що все на краще, – розповідала Еліс. – Що армія його виправить, а батько подивився на мене як на дурочку і сказав, що чудес не буває.

Тому, коли за десять тижнів їм подзвонили і повідомили, що брат пішов у самоволку, ніхто не здивувався.

– Ми ще від маминої смерті не оговталися, – продовжувала Еліс. – Так що втеча Браяна вразила нас із батьком до глибини душі. Одного ранку я прокинулася і побачила, що батька немає вдома. Він залишив мені грошей, повний холодильник продуктів, ключі від машини і записку, у якій говорилося, що він їде на пошуки Браяна, а куди – не сказав. У той час світ здавався мені величезним, і я подумала, що це божевілля – намагатися знайти Браяна невідомо де.

Того ж вечора батько подзвонив Еліс. І продовжував дзвонити щовечора протягом трьох тижнів. На питання, де він, батько відповідав, що шукає Браяна. В один з вечорів він не подзвонив.

– Я сиділа і плакала. Як же я ридала! Я думала, що втратила і тата. Мені було сімнадцять, і я почувалася дуже самотньою.

Наступного дня Еліс не пішла до школи. Залишилася вдома, валялася на канапі, дивилася телевізор, не знаючи, що робити і кому дзвонити. На вечерю зробила собі макарони з сиром. Стояла на кухні і їла над плитою, коли почула, що до будинку під’їжджає таксі. Вона визирнула у вікно.

– Це було неймовірно, – сказала мені Еліс. – З одного боку виходить тато, з іншого – Браян, а потім ми всі разом вечеряємо макаронами з сиром.

Еліс тоді думала, що Браян повернувся із самоволки, а батько забрав його з армії. І тільки за кілька років вона дізналася, що батько приїхав до Амстердама й цілих три тижні вдень і вночі ходив по кафе, хостелах, вокзалах, просто по вулицях міста і шукав сина. У брата Еліс завжди був якийсь незримий зв’язок із батьком, батько немовби читав його думки. І хоча Браян ніколи раніше не був в Амстердамі, батько якимось чином відчув, де його шукати.

Ця історія з життя Еліс була схожа на ту потаємну кімнату у нас у гаражі. Після неї я побачив Еліс у новому світлі. Брат Еліс страждав нав’язливими станами. Живучи у власному світі, він не помічав нічого навколо і постійно шукав щось відоме йому одному. У батька теж була схильність до нав’язливих ідей, ніщо не могло змусити його кинути пошуки сина.

Напевно, розлад психіки у Браяна носив частково спадковий характер. Якщо поглянути з тієї точки зору, то стає зрозумілим нав’язливе прагнення Еліс процвітати в усьому і слідувати наміченим планом, незважаючи ні на що.

46

Я беру Еліс за руку, і ми ступаємо на яскраво освітлену доріжку. Звиваючись між деревами, усіяними запашними квітами, вона веде до ґанку величної резиденції. Скло, дерево, сталеві опори, гладкі бетонні поверхні, прекрасна веранда, басейн і вид на Кремнієву долину.

– Гарний будинок, – незворушно констатує Еліс.

Масивні двері будинку відчиняються, звідти виходить Джин.

– Друзі!

Я простягаю йому вино.

– Ну що ви, не варто, – відмовляється він.

Потім дивиться на етикетку.

– Правда ж, не варто було! Але дякую. Еліс, ви просто засліплюєте красою, –