Шлюбний договір - Мішель Річмонд

– Брак уваги? Що за лайно!

– Тобі легко говорити, не ти в червоній тюремній робі сидиш.

– Коли тебе відпустять?

– Гадки не маю. Віктор зараз у обвинувача. Все, мені час іти, – поспіхом каже Еліс.

Зв’язок обривається.

До завтрашнього дня мені потрібно прочитати ще п’ять характеристик пацієнтів, але я не можу зосередитися, тому беруся за прибирання і за все те, до чого руки не доходили кілька тижнів. Я міняю перегорілі лампочки, ремонтую шланг посудомийки. У прибиранні я набив руку – дякуючи дитинству, проведеному з матір’ю та сестрою, схибленими на чистоті, а ось з ремонтом у мене не дуже. Це Еліс у нас прикручує дверні ручки і збирає меблі. Я десь читав, що чоловіки, які виконують традиційну чоловічу хатню роботу, частіше займаються сексом з жінками, ніж ті, які просто роблять прибирання. По-моєму, у нашому випадку це не так. Якщо в будинку чисто, Еліс може відпочити і розслабитися, а розслаблятися можна по-різному. Мені пригадується дивний наряд, у якому її відвезли, і, на свій сором, навіть злегка збуджуюся, бо він нагадує мені про наші відвідини зустрічей садомазохістів на самому початку стосунків. Якось ще на початку нашого знайомства ми з Еліс сходили в один нічний клуб, улаштований у приміщенні колишнього складу. Гучна музика, напівтемрява, а на другому поверсі низка кімнат з різним інтер’єром, один суворіший за інший.

Закінчивши прибирання, я вішаю на стіну картину, яку Еліс презентувала мені цього місяця як обов’язковий подарунок. Це сувенірна літографія: великий бурий ведмідь тримає в лапах мапу штату з написом: «Я люблю Каліфорнію!»

Айпад кілька разів пілікає поштовим повідомленням. Я думаю про лист від Еріка Вілсона, який я прочитав, і про ті листи, які мене так і тягне прочитати. Треба відволіктися. Беру мобільний і йду прогулятися пляжем.

Сьогодні вітряно і холодно. На березі нікого немає, крім наметів бомжів і купки підлітків, які намагаються розвести багаття і вже перетворилися на частину пейзажу. Мені чомусь згадується нарис «Рятувальник зірок» відомого антрополога і філософа Лорена Ейслі. Там учений йде довгою піщаною косою і раптом помічає вдалині самотню фігурку. Підійшовши ближче, він бачить, що пісок усіяний міріадами морських зірок, які винесло на сушу припливом, а по березі бігає хлопчик. Хлопчик підбирає морських зірок і кидає їх у море. Учений запитує його: – Навіщо ти це робиш?

Хлопчик відповідає, що скоро буде відплив і морські зірки загинуть.

– Так їх тут стільки, що тепер уже все одно, – дивується вчений.

Хлопчик бере чергову зірку і кидає її далеко в хвилі. Потім посміхається і каже: – Їй не все одно.

Я йду повз ресторан «Кліфф-хаус», доходжу до кафе в туристичному інформаційному центрі «Лендз енд Лукаут». Воно сьогодні працює допізна через благодійну акцію. Замовляю гарячий шоколад, потім тиняюся сувенірною крамницею – дивлюся книги зі старими світлинами Сан-Франциско. Мені трапляється книжка про історію нашого району. На обкладинці – таємничий едвардіанський особняк на тлі піщаних дюн. Поряд трамвайні колії, у кінці яких видніється самотній трамвай. Я купую книгу і прошу продавця красиво її упакувати. Подарую Еліс, коли вона повернеться.

Удома я знову беру ноутбук і намагаюся розібратися в протоколах сеансів. Айпад пілікає три або чотири рази. Відразу ж починаю думати про лист від Еріка Вілсона і намагаюся згадати, який у того вигляд. Потім шукаю його в Гуглі. За першим же посиланням – фотографія Еріка з моєю дружиною на тлі концертного залу Філмор. Зверху на афіші написано: «Спільний концерт Waterboys і Ladder. Початок о дев’ятій вечора». Цій фотографії років із десять. Ерік Вілсон нічого, симпатичний. Втім, я і сам був тоді не гірше. Якби я не переглянув сотні старих фотографій Еліс, то, напевно, не впізнав би її тут. Синій ірокез, макіяж із жирними чорними стрілками, культові армійські черевики, футболка з логотипом відомої панк-групи. У неї крутий вигляд. Вілсон теж нівроку. Темні окуляри, модна неголеність, у руках гітара. Навіть не пригадую, коли востаннє було таке, щоби я тиждень не голився.

Айпад знову видає звук поштового повідомлення. Я не повинен дивитися, але нічого не можу з собою вдіяти. Цей звук діє на мене, як зрадницький стукіт серця в оповіданні Едгара Аллана По. Я вводжу пароль 3399 – номер будинку колишньої адреси Еліс.

Листи не від колишнього. Та й з чого б це? У свіжих «Вхідних» новинна розсилка про зміни в законодавстві, лист з юридичної школи з проханням взяти участь у зборі пожертвувань, реклама з сайту, присвяченого творчості поп-кантрі-співака Джоша Руза, і нарешті відповідь від Еріка Левіна з роботи. Він пише:

«Швидше одужуй і не їж більше у всяких забігайлівках».

Замість того щоби на цьому заспокоїтися, прибрати айпад і зайнятися своїми справами, я переглядаю весь величезний список у папці «Вхідні» і нараховую сімнадцять листів від Еріка Вілсона. У трьох з них є аудіофайли – дві його власні пісні плюс кавер-версія «Еліс» легендарного Тома Вейтса. Пісню цю я люблю, і переспівав її Вілсон непогано. Аж мурашки пішли спиною, тільки не від задоволення.

Я пробігаюся поглядом по інших листах. Вони здебільшого про групу і старі добрі часи. Ерік натякає, що добре би побачитися, проте Еліс не виявляє ентузіазму. Начебто. Мені соромно від того, що я копирсаюся в її пошті, і особливо від того, що я послухав пісню. Ну ось навіщо? Це все виключно від невпевненості в собі і підозрілості. Я з острахом оглядаюся – мені раптом здалося, що за моєю спиною стоїть Вівіан і з докором дивиться на те, що я роблю. Вимикаю айпад.

Сплю я уривками, вранці прокидаюся розбитим, ніби зовсім не відпочивав. Телефоную до офісу Хуангу, прошу скасувати консультації вдень. Просто діла від мене сьогодні не буде. Приймаю душ і вирішую спекти печиво. Шоколадне, Еліс його дуже любить. Ось повернеться додому – а тут щось смачненьке.

Коли в духовку відправляється перша партія, у мене дзвонить телефон. Незнайомий номер.

– Еліс?

– Вітаю.

Почувши її голос, я негайно почуваюся винуватим. Нічого було читати її листи. Вона так далеко, йде на такі жертви заради нашого шлюбу, а я тут порушую параграф 4. 2. 15.

– Як пройшов суд?

– Я визнала провину. Адвокату вдалося пом’якшити звинувачення. Тепер це вже не злочин шостого ступеня тяжкості, а проступок першого.

Серце гулко стукає в грудях.

– І яке покарання?

У «Кодексі» було щось про посилення впливу…

– Двісті п’ятдесят доларів штрафу і