Шлюбний договір - Мішель Річмонд
із Невади.
Уже майже опівночі, Еліс так і не зателефонувала. Я кладу телефон біля себе на подушку і всоте перевіряю, чи не сів у нього акумулятор. Намагаюся заснути, але не можу. Зрештою встаю, знову вмикаю ноутбук, набираю «Договір», проте пошук видає тільки дві серії однойменного фільму. Я і раніше намагався знайти що-небудь про «Договір», і також безуспішно. Нижче по посиланнях популярний роман з такою ж назвою. Я набираю «шлюбна секта»; пошук видає якусь дурницю. Тоді я шукаю Вівіан Крендалл. Вона є в Linkedіn, але її профіль закритий, а якщо я ввійду через свій, вона зрозуміє, що я побував на її сторінці. На інших сайтах є трохи інформації про неї – нічого примітного, й абсолютно ніякої інформації про «Договір». Я намагаюся знайти Джоанну – там узагалі все дивно. Тільки одне групове фото з першого курсу коледжу. Як таке може бути? Людини практично немає в інтернеті. Я шукаю будинок у Гіллзборо, де проходили попередні збори, і будинок у Вудсайді, де будуть наступні. Обидва коштують мільйони доларів. Нічого собі!
Потім я читаю про Орлу – Еліс додала в «закладки» кілька сторінок відразу ж після нашої першої зустрічі з Вівіан. В інтернеті сотні статей, пов’язаних з професійною діяльністю Орли, десятки її фотографій. Очевидно, вона була дуже шанованою адвокаткою. У мережі є статті з Guardian, висловлювання її прихильників і противників із тих часів, коли вона балотувалася на високу державну посаду. А про те, чим вона займається тепер, немає ані слова. Відкриваю Гугл-мапу і збільшую Ратлін – острів у Північній Ірландії, який згадувала Вівіан. Зображення зернисте, низької роздільної здатності. Таким чином Гугл дає зрозуміти, що острів нічим не примітний. Я розглядаю узбережжя, шукаю будинки та населені пункти, проте велика частина острова закрита туманом і хмарами. У Вікіпедії говориться, що там майже триста днів на рік іде дощ.
Паралельно я перевіряю пошту – раптом Еліс намагалася зі мною зв’язатися. Листа немає. Скільки мені чекати на звістку? І що потім робити? Телефонувати за номером, який Деклан дав для випадків «крайньої необхідності», схоже, не варто. В голові крутяться слова Еліс: «Я згодна. Це мій вибір».
Я залишаю текстові повідомлення на телефоні Еліс, але додаток для обміну повідомленнями вказує на те, що вони залишаються непрочитаними. Я уявляю свій телефон у поліетиленовому пакеті в маленькій коробці у великому складі, наповненому сотнями інших маленьких коробків, усі коробки наповнені телефонами, всі телефони дзвонять, поки не видихнуться акумулятори.
Уранці за чверть шоста телефон дзвонить і тут же замовкає. Я в паніці підхоплююся. Напевно, помилилися номером.
Встаю і приймаю душ. Поки я одягаюся, телефон знову дзвонить. Незнайомий номер. Тремтячими руками я натискаю «Відповісти».
– Еліс?
Мені відповідає автовідповідач:
«Вам дзвонять з виправної установи штату Невада. Щоб відповісти на дзвінок, скажіть “Приймаю” після відповідного сигналу».
Виправної установи? Гудок.
– Приймаю, – кажу я.
Знову лунає гудок і слідом за ним – механічний голос:
«Ваша розмова може бути записана. У вас три хвилини».
– Джейку?
– Еліс? Боже мій, нарешті! Як ти?
– Все добре.
– Де ти?
– У Неваді.
– Знаю, але де саме?
– Десь посеред пустелі. Ми проїхали вісімдесят кілометрів по шосе, потім довго їхали ґрунтівкою.
Я намагалася рахувати відстань по стовпах, але збилася. Навколо ніякої цивілізації, тільки автозаправка за декілька миль звідси. Скрізь бетон і колючий дріт. Два величезні паркани. Деклан сказав, що це в’язниця, яку «Договір» викупив у штату.
– Чорт. Так хто ці люди?
– Повір, зі мною все в порядку, – каже Еліс. – Не хвилюйся.
Якби вона чогось боялася, я б точно відчув. Страху в її голосі немає, тільки втома і якась відчуженість. Або вона налякана, але докладає неймовірних зусиль, аби цього не показати.
– Не лякайся, але мене посадили в камеру. Будівля величезна, та народу мало. У моєму крилі сорок камер – я порахувала дорогою сюди. Крім мене, здається, нікого немає. Тут дуже тихо. Ліжко малесеньке, матрац пристойний. Я, напевно, годин десять проспала. Вранці прокинулася, коли під двері просунули піднос із їжею – сирокопчені ковбаски і омлет. Смачно, до речі. І кава з вершками дуже навіть нічого.
Звучить різкий гудок, і автовідповідач повторює, що розмова записується.
– Ти бачила інших…– я намагаюся підібрати слово, але в голову приходить тільки одне, – ув’язнених?
– Можна сказати, що так. Дорогою ми забрали чоловіка в Рено. Він чинив опір. Добре, що ми не стали. Кляп – це жах. Бідолаха всю дорогу страшно пітнів, а сказати нічого не міг.
– Це ж садизм!
– З іншого боку, він добровільно сів у машину. Його не силоміць тягли з дому, я бачила.
Автовідповідач попереджає, що залишилася хвилина.
– Коли тебе відпустять? – у розпачі запитую я.
– Сподіваюся, скоро. За годину зустріч з адвокатом. Тут кожному призначають громадського захисника. З глузду з’їхати. Якби не їжа і відсутність людей, то в’язниця в’язницею. Мені навіть робу тюремну видали. Червона, на грудях і на спині великими буквами написано «В’язень». Тканина, правда, дуже м’яка, приємна.
Намагаюся уявити Еліс у тюремній робі. Не виходить.
– Джейку, можна тебе попросити дещо зробити?
– Все що завгодно.
От би цю розмову не закінчувати. Як же я хочу знову обійняти дружину!
– Напиши Еріку з моєї роботи. Зовсім забула, що обіцяла йому затриматися і попрацювати з документами завтра. Вигадай що-небудь. Адрес його електронної пошти є в айпаді.
– Напишу. Подзвониш іще?
– Постараюся.
Знову гудок.
– Кохаю тебе.
– Я…– починає Еліс.
Зв’язок перериваєтся.
39
Перед очима стоїть картина: Еліс у червоній, нехай і зручній робі сидить у крихітній камері. Я дуже злий, звісно. І дуже боюся за Еліс. Що з нею зроблять і коли відпустять додому? Чи правда, що з нею все в порядку? Однак, мушу зізнатися, десь глибоко-преглибоко в душі я відчуваю щось на зразок радості. Напевно, жахливо радіти тому, що Еліс іде на такі неймовірні жертви заради мене і нашого шлюбу?
Я ставлю телефон на зарядку і беруся шукати айпад Еліс. Його немає ні в кімнатах, ні в сумці, ні в шухлядах комода. Я йду в гараж. Еліс їздить на старому синьому «ягуарі».
