Шлюбний договір - Мішель Річмонд

– Ми ж разом влипли.

– А може, йому просто наказали мені щось передати? Посилку наприклад?

– У нього в руках нічого не було.

– Отже, мене повинні були кудись відвезти?

– Так.

Еліс тихенько охає. На лобі в неї залягає складка.

– Зрозуміло.

– Підемо прогуляємося, – пропоную я.

Мені треба з нею поговорити, але після браслета, після вчорашнього дня я не впевнений, що нас ніхто не чує.

Еліс іде в спальню і повертається в джинсах, светрі й куртці. Вийшовши з будинку, вона уважно оглядає вулицю. Ми повертаємо ліворуч і мовчки йдемо на пляж нашим звичайним прогулянковим маршрутом. Еліс крокує швидко і впевнено. Вже на пляжі напруга трохи її відпускає.

– Я щаслива, що вийшла за тебе заміж, Джейку, – говорить Еліс, ідучи поруч зі мною вздовж лінії прибою. – І ні на що не проміняла б наше спільне життя. Чомусь я саме про це думала, коли партнери покликали мене в зал нарад після того, як ми виграли «справу Фіннеґана». У залі було повно народу, і раптом виявилося, що я стою поруч із самим Фіннеґаном. Коли Френкель згадав, що я виходжу заміж, Фіннеґан м’яко мене обійняв і сказав: «Обожнюю весілля». А я жартома запитала: «А на моє прийдете?»

Я не збиралася його запрошувати, слова вирвалися самі собою. Коли він відповів: «Вважатиму за честь», зал ахнув. Усі зі шкіри пнулися, щоби їх помітив сам Фіннеґан, і раптом ця недосяжна «жива легенда» говорить, що прийде до мене на весілля. Ніхто, звичайно, не повірив, що він сказав це серйозно. Уже перед тим як піти він підійшов до мого робочого місця і запитав, де буде весілля. А у мене на столі стояла коробка з друкованими весільними запрошеннями – їх щойно привезли, і я, не замислюючись, взяла верхнє і простягнула йому. Ніби на продовження жарту. Тільки після того, як він пішов, я зрозуміла, що він не жартував. І знаєш, Джейку, що найдивніше? Він нібито знав, що я його запрошу, і дійсно хотів прийти до нас на весілля.

– Міг і не хотіти.

– Ти думаєш?

Ми стоїмо біля води. Еліс знімає туфлі і жбурляє їх на пісок. Я роблю те ж саме. Потім беру її за руку, і ми разом входимо у воду. Вона холодна.

– Так ось, Джейку, день нашого весілля був таким чарівним, що я не шкодую ні про жодну його мить. І про зустріч з Фіннеґаном не шкодую, і віриш – навіть про «Договір».

Я намагаюся перетравити те, що Еліс щойно сказала, і, по-моєму, я її розумію. Це як ті слова Ізабель про те, що її щастя побудоване на нещасті батька. Іноді щастя невіддільне від своєї протилежності. Погане і хороше йдуть поряд. Прибери одне – зникне й інше.

– Ти так любиш мене, Джейку, я хочу бути гідною твоєї любові.

– Ти більше ніж гідна.

Недалеко від нас серфер застібає гідрокостюм, прикріплює до ноги дошку. Поруч із ним стоїть собака. Погладивши її по голові, він заходить у воду. Собака кидається за ним, але серфер строго говорить їй: «Назад, Маріанно!» – і показує на берег. Собака покірно повертається. Маріанна? Яке дивне ім’я для собаки.

– У дитинстві я була дуже самостійною і впертою, – говорить Еліс. – Мама іноді говорила, що їй заздалегідь шкода мого майбутнього чоловіка. Потім вона стала говорити, що навряд чи я взагалі вийду заміж. А одного разу сказала, що хоч вона і щаслива з батьком, але взагалі виходити заміж необов’язково, і у мене може бути інший шлях: треба самостійно будувати своє щастя. Я зрозуміла, що стану розчаруванням для того, хто одружиться зі мною. І коли ми з тобою познайомилися, та й коли вже довго зустрічалися, я ще думала, що ніколи не вийду заміж.

Її зізнання шокує мене. Серфер, лежачи на дошці, відпливає все далі від берега, борючись із течією. Собака гавкає на березі, дивлячись, як її господар зникає в тумані.

– Дивно, коли ти зробив мені пропозицію, – продовжує Еліс, – я відчула: ось воно, те, чого я хочу; але боялася не виправдати твоїх очікувань.

– Еліс, ти більш ніж виправдала, ти…

– Почекай, дай договорити. – Холодна хвиля накочує на ноги, джинси намокають. – Коли Вівіан прийшла до нас того дня і принесла документи, я зраділа. З її слів було зрозуміло, що «Договір» – це щось на зразок секти або таємного товариства. Раніше я перелякалася б і втекла від такого подалі. Але тоді мені не захотілося тікати. Я слухала її слова про «Договір», про шкатулку, документи, Орлу і думала: «Це знак. У житті все не випадково. Це саме те, що мені потрібно, те, що допоможе мені бути щасливою». І навіть коли виявилося, що з «Договором» усе серйозніше, ніж ми думали, я все одно ні про що не шкодувала. Ні браслет, ні бесіди з Дейвом не викликали у мене того відторгнення, що в тебе. У всьому цьому був сенс. Два тижні з браслетом загострили мої почуття до межі. Як не дивно, саме тоді я відчула, що моя любов до тебе стала ще міцнішою, ще сильнішою— я ніколи ні до кого такого раніше не відчувала. Тому я не можу сказати, що краще би «Договору» в нашому житті не було. Це щось на кшталт тесту, який ми повинні пройти, Джейку. Не заради «Договору», Вівіан або Фіннеґана, а заради нас самих.

Серфер зник у хвилях. Маріанна тепер не гавкала, а скавучала. Якось раз я читав, що зовсім маленькі діти не розуміють, що коли хтось або щось зникло з виду, то воно все одно існує. Якщо мама малюка виходить із кімнати, він починає плакати, бо не знає, чи повернеться вона. Те, що мама раніше вже йшла і приходила, для нього нічого не значить. Він знає тільки, що мами немає поруч, і відчуває повну безнадію, не вміючи поєднати минулий досвід з майбутнім.

Нова хвиля дістає мені до колін, а Еліс – до стегон. Я притискаю її до себе і навіть через куртку відчуваю, яка вона худенька. До очей підступають сльози вдячності. За ці кілька хвилин Еліс розповіла мені про наші стосунки і про те, що вони для неї значать, більше, ніж за всі попередні роки. Я раптом розумію, що саме зараз, незважаючи на те, що нам загрожує небезпека, незважаючи на безодню