Шлюбний договір - Мішель Річмонд

– Я йду на обід з колегами. Підеш з нами?

– Це ваша перемога, ввечері вдома відсвяткуємо. Куди підете?

– У «Фог-сіті».

– Сподіваюся, на Вівіан не наскочиш.

– Якщо я раптом не повернуся, машина буде стояти на розі Беттері й Ембаркадеро. Забирай її собі.

Еліс жартує і поводиться так, ніби все нормально, але я-то знаю, що ні. Вирішую поки не говорити їй, що їздив в аеропорт. Нехай святкує спокійно.

Після розмови з Еліс я сиджу і неуважно перевіряю пошту – з голови не йде ранкова зустріч з Кіраном. Що трапилося би, якби Еліс приїхала в аеропорт?

Кіран посадив би її в літак і відвіз? Куди? І на скільки? Стала би вона чинити опір чи покірно пішла би за ним? Мені пригадується моторошна фотографія, яку я бачив багато років тому в журналі Life. На знімку, зробленому десь у Саудівській Аравії, були кілька чоловіків за ґратами. Заголовок говорив, що це засуджені за крадіжку, які очікують на виконання вироку. Найстрашнішим було те, що всі вони спокійно сиділи і чекали, коли їм відрубають руку.

Я йду додому, сідаю в машину і їду в «Дріджерс». Коли я заходжу в магазин, мені махає рукою невисока повненька касирка на ім’я Елайза. Схоже, я вже їхній улюблений постійний клієнт. Елайза кожного разу каже мені, що їй подобаються чоловіки, які їздять за покупками.

За всі мої поїздки сюди я жодного разу не зустрів Джоанну, і сьогоднішній день не виняток. Я купую квіти для Еліс і шампанське «Вдова Кліко», щоби відзначити її перемогу в суді. Собі беру печиво.

Урешті-решт мені набридає чекати Джоанну, і я йду до каси.

– Як мені подобаються чоловіки, що самі за покупками їздять, – каже Елайза. Потім сканує пачку печива і каже: – Ви би хоч що-небудь конкретне взяли, друже.

– Га? – застигаю я.

– Ну, чого-небудь м’ясного, наприклад, – посміхається вона. – Яловичини там, свинини.

Не можу зрозуміти, що означає її посмішка: чи то щире співчуття, то чи загрозу.

Спокійно, це просто Елайза. Мила привітна касирка. Вона сказала «друже» просто так, без жодного наміру.

– На такій їжі довго не протягнеш, – підморгує вона.

Я хапаю сумку, вибігаю з магазину та оглядаю парковку. Звичайний набір машин: «тесли», «лендровери», випадкова «Тойота-Пріус» поряд із БМВ третьої серії. Це вже параноя? Чи ще ні?

Еліс приїжджає додому майже о шостій. Я давно викинув ранкову записку, у якій повідомляв, що їду в аеропорт. Розповім їй усе завтра. Вона ще в піднесеному настрої, викликаному сьогоднішнім успіхом, і трохи п’яна після святкування. Її веселість передається і мені, і вперше за кілька місяців я забуваю про настирливу тривогу – принаймні відволікаюся на якийсь час. Я викладаю на тарілку сир і крекери, Еліс відкорковує шампанське. Ми переходимо на балкончик у спальні. Сонце сідає, туман посилюється, але наш шматочок океану поки ще видно. Саме через нього ми купили цей будинок, який був задорогий для нас. Радість приносять і будинки старої забудови п’ятдесятих років, і різномасті внутрішні дворики, і красива алея, що йде уздовж Фултон-стрит, у кінці якої наш район переходить у парк «Золоті ворота».

Ми не поспішаємо піти з балкончика, хоча пляшка шампанського вже порожня. Еліс розповідає про те, як пройшло слухання і який суворий був суддя. Вона майстерно зобразила весь суд в особах, я ніби сам там побував. Еліс так багато працювала над цією справою, я просто шалено пишаюся нею.

Дивна зустріч із пілотом, тяжкий час з Болтонами і даремна, параноїдальна поїздка в «Дріджерс» забуваються. Я розумію, що слухати Еліс потребує від мене чималих зусиль. Цей спокійний, неквапливий вечір з нею наодинці – квінтесенція подружнього щастя. Хочеться зберегти цей момент у пам’яті назавжди, щоби потім згадувати його у важкі хвилини. От би Еліс відчула те ж саме, але попросити її запам’ятати цей вечір якнайкраще значить нагадати про минущість щастя і про те, що будь-якої миті може статися щось погане.

Дзвінок телефону висмикує мене з думок. Тільки я зібрався сказати Еліс: «Не відповідай», як вона натиснула на кнопку.

Еліс посміхається, і я зітхаю з полегшенням. Телефонує її клієнт Їрі Каджан зі своєї вілли в Албанії. Він щойно почув новину про перемогу. Еліс сміється, прикриває телефон рукою і каже мені, що Їрі назвав на честь неї героїню сиквелу до «Гаслування».

– Я там друкарка на ім’я Еліс, якій вдається розгадати, чому в справі Урена не вистачає сторінки. Їрі каже, що може назвати твоїм ім’ям якогось хлопця в готелі. Роль маленька, але важлива.

Вона підморгує мені.

– А чи друкарка Еліс та хлопець Джейк знайдуть справжню любов і щастя? – питає вона Каджана, довго слухає, що їй кажуть у слухавці, потім обертається до мене. – Справжня любов – штука складна, але вони постараються.

35

Я різко прокидаюся посеред ночі цілком певний, що хтось тільки-но тарабанив у вхідні двері.

Встаю і тихенько проходжу будинком, виглядаю з кожного вікна, перевіряю камеру біля входу. Нікого. Глибокої ночі в нашому районі зазвичай стоїть зловісна тиша. Океанський бриз забирає звуки, і вони губляться десь у густому тумані. Я вмикаю ліхтар у дворі. Теж нікого. У внутрішньому дворику червоними цятками світяться чотири пари єнотових очей, відбиваючись у світлі ліхтаря.

Рано-вранці Еліс ще спить – учора вона буквально впала на ліжко і спала так міцно, що за всю ніч не зрушила з місця. Я включаю кавоварку і роблю вафлі з беконом.

За годину Еліс приходить на кухню.

– Бекон!

Вона цілує мене, потім бачить, що я виправ і склав усю її білизну.

– Я що, кілька тижнів проспала? Який сьогодні день?

– Іди їж свій бекон, – кажу я.

– Напевно, ми даремно турбувалися, – говорить Еліс за сніданком. – Ну, не приїхала я в аеропорт і не приїхала, нічого не сталося.

Тоді я розповідаю про зустріч з пілотом. Вона повинна знати. Я хвилююся, що нам будь-якої мити може зателефонувати Вівіан, Дейв або ще гірше – сам Фіннеґан. Не хочу, щоби її застали зненацька. Я розповідаю про акцент пілота, про те, як нетерпляче він поводився і ніяк не міг повірити, що вона не приїде.

– Прямо так і сказав – «Фіннеґан»? – хмуриться Еліс.

Я киваю.

Еліс ласкаво куйовдить мені волосся на потилиці.

– З твого боку було дуже благородно поїхати