Шлюбний договір - Мішель Річмонд

Я видихаю. Ні, безглуздо, звичайно, платити штраф за «відсутність належної уваги», але я боявся чогось гіршого.

– Адже це ще нічого страшного, так?

– Після винесення вироку суддя прочитав мені цілу лекцію про те, що важливіше шлюбу нічого немає, що потрібно ставити цілі й досягати їх. Ще говорив про чесність, прямоту, довіру. Він має рацію, звичайно, хто б сперечався, але чути все це з лави підсудних було моторошно.

– Мені так прикро, – кажу я.

Еліс явно приголомшена, і у мене кепсько на душі. Як шкода, що я не поруч з нею.

– Ну і в кінці суддя оголосив, що я можу їхати до чоловіка.

– Ось ця частина вироку мені подобається.

– Ще він сказав, що, судячи з усього, я хороша людина і він не хотів би бачити мене тут знову. У справжньому суді так зазвичай опрацьовують злочинців, які вперше попалися на зберіганні наркотиків або дрібній крадіжці. А тут опрацьовували мене. Стоячи перед суддею вперше в житті, я зрозуміла, що відчували мої клієнти, коли я працювала безкоштовним адвокатом.

– Тепер-то хоч усе скінчилося?

– І так і ні. Суддя призначив мені носити фіксатор уваги.

– Це ще що таке?

– Поки не знаю. – Голос Еліс звучить налякано, і у мене стискається серце. – Гаразд, Джейку, мені пора. Віктор пообіцяв, що вдень мене відпустять. Він сказав, щоби ти приїхав за мною в аеропорт о дев’ятій вечора.

– Слава богу, – видихаю я. – Дочекатися не можу…

– Гаразд, я пішла, – перебиває мене Еліс, а потім квапливо додає: – Я тебе дуже кохаю.

40

Я їду на південь через Дейлі-Сіті, потім по Пасифік і, в’їхавши на гору, пірнаю в новий тунель. На іншій стороні пейзаж різко змінюється: скелі, серпантинна дорога, освітлений місячним світлом берег, ніби як зовсім інший світ. Кожного разу, виїжджаючи з цього тунелю, я ставлю собі питання: і чого було не оселитися тут? Тиша, спокій, приголомшливі види, нерухомість дешевша, ніж у Сан-Франциско, аромат артишоків та гарбузів з фермерських ланів, лагідно змішаний із солоним запахом океану.

За кілька хвилин я в’їжджаю на стоянку аеропорту з думкою про те, що зараз сяду в кафе і буду чекати на Еліс. На моє розчарування, аеропорт занурений у темряву, а кафе зачинено. Ставлю машину біля паркану, за яким починається льотне поле. Я приїхав на півгодини раніше – не хотів, щоб Еліс чекала мене тут одна, в темряві. Вимикаю фари, вмикаю радіо та опускаю спинку крісла. Потім відчиняю вікно, щоби дихати свіжим повітрям і слухати, чи не з’явився літак. На льотному полі немає регулювальників, і смуга вогнями не визначена. Як узагалі пілоти знаходять цю вузьку смужку асфальту біля океану? У новинах мало не щотижня повідомляють про чергову катастрофу – то відомий спортсмен розіб’ється, то музикант, то політик, а то власник якоїсь великої компанії, яка вирішила відвезти родину у відпустку на особистому літаку. І взагалі, як можна спокійно довіряти своє життя нестійкій аеродинаміці?

По радіо йде передача «Немає нічого неможливого». Ведучий на ім’я Том якраз закінчує інтерв’ю з продюсером «Гаслування». Той коротко розповідає про новий сезон серіалу. За його словами, програш клієнта Еліс – тільки невелике непорозуміння, про саму ж судову тяганину він не говорить ані слова.

– Прекрасна книга, – зауважує він. – Ми зараз тісно співпрацюємо з автором, і, сподіваюся, від цього наш серіал тільки виграє.

Після інтерв’ю починаються новини, я вимикаю радіо. Десь удалині шумить океан, а може, вітер гуляє по артишокових полях.

Читаю улюблений журнал Еліс. У рубриці «Історія місяця» велика стаття про братів-музикантів Ноеля та Лаяма Галлахерів. Читати теж набридає, і якийсь час я просто сиджу в темряві, нервово поглядаючи на годинник на приладовій панелі: вісім сорок три, вісім сорок вісім, вісім п’ятдесят шість. Я починаю думати, що літак уже не прилетить. Світла ніде немає, якщо не брати до уваги тьмяно освітлену підсобку кафе. Невже я щось переплутав? Або Еліс не відпустили? А раптом щось сталося?

За дві дев’ята. Може, літак узагалі не вилетів, або, ще гірше – в горах негода?

Однак рівно о дев’ятій аеропорт оживає. По обидва боки злітно-посадкової смуги загоряються яскраво-жовті вогні. У небі лунає легкий гул. Спочатку нічого не видно, потім десь далеко над деревами вимальовується силует маленького літака. Він летить усе нижче і нижче, м’яко сідає, котиться по смузі і зупиняється приблизно за півсотню метрів від мене. Турбіни літака замовкають, і навколо знову запановує тиша.

Коли ж вийде Еліс? Я вмикаю фари і виходжу з машини. У цей момент у літака відчиняються двері і висувається трап. В освітленому прямокутнику дверного отвору показується Еліс і ставить ногу на верхню сходинку. Серце підстрибує у мене в грудях. На Еліс той самий одяг, у якому вона поїхала з Декланом кілька днів тому. Моя дружина йде до мене, тримаючись якось дивно і неприродно прямо. Їй боляче? Що з нею зробили?

Трап втягується назад у літак. Еліс проходить ворота під ліхтарем, і я розумію причину її дивної поведінки – на шиї у неї якась хріновина.

Пілот вмикає навігаційні вогні й запускає двигун. Еліс кидається мені в обійми, і я відчуваю, що вона тремтить. Літак підіймається в небо. Я міцно притискаю до себе дружину, проводжу рукою по її пишному волоссю і натикаюся на щось тверде. Літак, кліпнувши вогнями, пролітає над деревами і прямує в бік океану.

Еліс уже не так напружена, як кілька хвилин тому, проте стоїть, як і раніше, дуже прямо. Я злегка відстороняюся і дивлюся їй в очі. На щоках у неї сльози, але вона посміхається.

– Це і є той фіксатор уваги.

Високий комір щільно облягає шию. Верхній його край упирається в підборіддя і не дає повернути голову. Комір сірий і гладкий на дотик, як браслет. Зверху він підбитий чорним поролоном. Через одяг видно, що комір охоплює плечі, а ззаду піднімається до потилиці. Еліс невідривно дивиться на мене повним ніжності поглядом.

– Ти як, в порядку? – питаю я.

– Ага. Знаєш, відтоді як на мене напнули цей потворний нашийник, я тільки про тебе і думала.

Вона відходить на крок назад і встає в модельну позу.

– Ну то як я тобі?

– Ще красивішою стала, – кажу я, анітрохи не збрехавши.

– Відвези мене