Шлюбний договір - Мішель Річмонд

Слова закінчуються, але музика триває. Не звертаючи уваги на мене, Ерік невідривно дивиться на Еліс, а я тихенько переміщаюся туди, де огляд кращий, і бачу, що вона теж дивиться на нього, на його руки, що перебирають струни. Барабанщик грає з заплющеними очима, а клавішник злегка мені киває. Кожного разу, як вони доходять до фінальних акордів пісні, Ерік починає приспів заново. Я прекрасно розумію, що він мене провокує. Нехай, я не піддамся – не хочу вести себе як типовий ревнивий чоловік. Еліс якось сказала мені, що їй дуже подобається моя впевненість у собі. І для мене важливо бути таким, яким вона мене бачить.

Нарешті пісня стихає. Еліс зводить очі і здивовано дивиться на мене. Потім ставить на підлогу гітару, кличе мене до себе і цілує. Щока у неї волога від поту.

– Хлопці, це Джейк, – весело оголошує Еліс. – Джейк, це Ерік, Раян і Даріо.

Раян і Даріо кивають мені і починають збиратися.

– Значить, це він, – говорить Ерік, дивлячись на Еліс, а не на мене.

Потім міцно, до болю, тисне мені руку. Я теж стискаю його руку, може бути, навіть трохи сильніше, ніж він.

Він висмикує руку і обіймає Еліс.

– Приходь на концерт сьогодні.

Слова його звучать не як питання, а як наказ, і я уявляю, якими були їхні стосунки. Він приймав усі рішення за неї.

Але моя Еліс уже не та, що була раніше.

– Не сьогодні. У мене побачення. – Вона обіймає мене.

– Аякже, – каже Ерік.

– Оце так новина, – жартівливо зауважує Раян. – Еліс заміж вийшла.

51

Наступного дня у Еліс останнє тренування з Роном, а значить, кінець підйомам на світанку, присіданням та віджиманням серед піщаних дюн на Оушен-Біч. Прокинувшись, я розумію, що Еліс уже втекла із теплого ліжка. Вона тепер зовсім не проти тренувань із Роном. Їй подобаються його розповіді про колишніх бойфрендів і життя, сенс якого наполовину у спорті, а наполовину – у вечірках. Але найбільше їй, схоже, подобається, що він не з «Договору». Вівіан просто найняла його тренувати Еліс і сама платить йому готівкою раз на тиждень.

Еліс схудла, і в неї з’явилися помітні м’язи. Живіт у неї плаский, руки міцні, ноги м’язисті і стрункі. Спідниці, які раніше щільно облягали стегна, тепер на ній висять. В один із днів вона просить мене допомогти віднести всі її костюми в машину – вона відвезе їх кравчині ушивати. Мені Еліс здається занадто худою, її обличчя втратило колишню м’якість, риси загострилися. І я звинувачую в цьому «Договір». Проте вона здається щасливою.

Також вона, схоже, порозумілася з Дейвом, і тепер він їй навіть подобається. Залишилося дві зустрічі, і «реабілітація» закінчиться. Я згадую страшні розповіді Джоанни про подружжя, яким не знадобилося розлучатися, щоби вступити в новий шлюб із тими, хто підходить їм краще. А що, як Еліс змінюється, а я залишаюся тим самим? Раптом усе це – частина плану із перетворення Еліс для того життя, у якому мені немає місця? Я струшую головою, намагаючись позбутися думки, що хтось у керівництві «Договору» вже вирішив, що Еліс стане вдовою.

52

Місяць пролітає непомітно. У призначений день я знову стою на Четвертій вулиці і чекаю на поїзд, який відвезе мене до торгового центру «Гіллздейл». Я витратив багато годин на пошуки в інтернеті, але так і не знайшов ані найменшої згадки про Елі та Елейн – пару, про яку Джоанна розповідала минулого разу. Люди зникли, про них немає нічого ані на новинних сайтах, ані в блогах, ані у фейсбуці. Ніяких теорій змови, нічого подібного. Як таке можливо? Взагалі, мене завжди дивувало, чому з одних подій роздмухують сенсацію, а з інших – ні. І я починаю сумніватися, чи це часом не витвір уяви Джоанни.

Цього разу я не залишаю телефон Хуангу. Я їду на таксі до кав’ярні поряд із парком і, поки мені готують гарячий шоколад, дістаю з телефону акумулятор. Потім повертаюся на станцію і сідаю в перший поїзд до «Гіллздейлу». Приїхавши до торгового центру, я купую чипси і шоколадки – з пакетом я буду привертати менше уваги. Утім, начебто за мною і так ніхто не стежить. Щоби в цьому переконатися, я заходжу ще в кілька відділів.

За десять хвилин до призначеного часу я займаю столик у дальньому кінці фудкорту, подалі від того місця, де ми з Джоан сиділи минулого разу, беру дві сосиски в кукурудзяному тісті і лимонад.

Десять хвилин, дев’ятнадцять, тридцять три… Я постійно поглядаю на годинник, на входи і виходи і з кожною хвилиною все більше хвилююся. Потім раптом помічаю, що з’їв обидві сосиски, і навіть не пам’ятаю як. Лимонаду теж немає.

Джоанни так і нема. От дідько, що це означає?

О дванадцятій сорок п’ять я встаю, прибираю зі столу порожній посуд і йду до ескалатора. Що тепер робити? Я ніяк не очікував, що Джоанна не прийде. Чомусь я переконав себе, що вона так само сильно хоче поговорити зі мною, як і я з нею.

Пройшовши через кілька відділів, я прямую до протилежного виходу з торгового центру. Я хвилююся за себе і за Джоанну, а ще я розчарований і відчуваю провину, розуміючи, що десь глибоко в душі хотів зустрітися з Джоан не тільки для того, щоби дізнатися більше про «Договір», але й просто так. Еліс була іншою до того, як зустріла мене, але я теж був іншим. Правда, я змінився не так сильно, як вона, та й узагалі, це було давно. На той час, як ми з Еліс познайомилися, я остаточно подорослішав. Однак спершу я був не зовсім упевненим у собі ідеалістом, повним надії, і Джоанна знала мене таким.

Я намагаюся не піддаватися параної. Повернувся на фудкорт. З ескалатора мені видно майже весь зал. Джоанни ніде немає. Потім я помічаю великого чоловіка у чорній водолазці. Він стоїть біля японського ресторану і нічого не купує. Хвилини за дві чоловік дістає з кишені брюк телефон і комусь дзвонить. Я його раніше не бачив, але він мені якось дивно знайомий. Це не Деклан, який відвіз Еліс у Фернлі, і все ж є у ньому щось дуже схоже. Швидким кроком я повертаюся до торгового