Шлюбний договір - Мішель Річмонд

Еліс занурює чипс у гуакамоле і повільно жує.

– Слухання пройшло паршиво. Обвинувачена назвала мене нахабою. Страшне стерво. Дай лист.

Я дістаю конверт з сумки. Поки Еліс читає, я забираю буріто на стійці. Повернувшись, я бачу, що Еліс доїла гуакамоле і чипси. Дурниця, просто на неї це не схоже. Вона знає, як сильно я люблю гуакамоле.

Еліс складає лист у кілька разів і повертає його мені.

– Навряд чи щось серйозне. За тобою не прислали викидайла на позашляховику і не потягли в пустелю.

– Боже, Еліс, ти наче розчарована.

– Ти ж нічого не порушив?

– Ні.

– А якби порушив, я би знала. – Вона робить великий ковток пива.

Потім дивиться мені в очі і, посміхнувшись, цитує «Кодекс» голосом автора, що озвучував Дарта Вейдера: – Весь звід правил зводиться до єдиного правила: ніяких секретів від подружжя. Ти ж мені про все розповів?

– Звичайно.

– Тоді все добре, Джейку. Поїхали.

Вогні в аеропорту не горять. Ми з Еліс сидимо в машині й розмовляємо. В її голосі більше немає роздратування і докору, до мене ніби повернулася моя Еліс. Може, я просто неправильно зрозумів її сьогодні. О восьмій п’ятдесят шість у вікні аеропорту запалюється світло, і на злітній смузі спалахують вогні. Я трохи опускаю скло і чую гул літака в небі. Він розвертається над океаном і йде на злітно-посадкову смугу. В одній з машин на парковці загоряється світло. Це хетчбек «мазда».

– А це не Чака і Єви машина? – запитує Еліс.

– Чорт. Як думаєш, хто з них влип?

– Чак, звичайно.

Літак котиться по злітно-посадковій смузі. З «мазди» виходять Чак з Євою. Ніяково обіймають одне одного, потім Єва пересідає на водійське місце. Ми теж виходимо з машини. Я цілую Еліс, а вона міцно мене обіймає.

Ми з Чаком доходимо до воріт одночасно. У мене в руках сумка, а у Чака з собою нічого немає.

– Друже, – вітає він мене, пропускаючи першим в ворота.

– Здрастуй, друже, – насилу промовляю я.

У літаку опускається трап.

– Друзі, – з австралійським акцентом говорить пілот.

Я піднімаюся по трапу і займаю сидіння відразу за кабіною пілота. Чак сідає на ряд далі від мене. Літак дуже хороший, з кожного боку по ряду шкіряних крісел, ззаду бар із напоями, у кишенях сидінь – журнали і газети.

– Може трохи потрясти, – попереджає пілот, втягуючи трап і зачиняючи двері. – Хочете кока-коли або води?

Ми обидва відмовляємося. Чак бере «Нью-Йорк таймс» і занурюється в читання, а я заплющую очі, бажаючи подрімати. Добре, що я випив пива, а то не заснув би. Прокидаюся за годину від брязкоту шасі. Літак сідає на нерівну злітно-посадкову смугу.

– Гарно відпочив? – запитує Чак.

Настрій у нього, схоже, покращився.

– Ми там, де я думаю?

– Іншого Фернлі немає. Добре, що тобі вдалося поспати. Сили знадобляться.

Чорт.

57

Ми їдемо по льотному полю і зупиняємося біля електрифікованого паркану. Хвилини за дві двері в літаку відчиняються і розкладається трап.

– Ну все, почалося, – каже Чак.

До нас ідуть чоловік і жінка в темно-синіх сорочках і брюках. Чоловік відводить Чака в бік і велить йому встати на жовту лінію і підняти руки. Потім обстежує його металошукачем і на подив ретельно обшукує. Чак стоїть нерухомо. У Фернлі він явно не вперше. Чоловік завершує обшук і надіває на Чака широкий шкіряний пояс, до якого прикріплено кайданки на руки і ноги. Я морально готуюся до того ж самого, однак мене не чіпають.

– Готовий! – кричить охоронець.

Лунає гучний гудок, половинки воріт роз’їжджаються.

Чак заходить усередину, ніби вже знає, що і куди, охоронець іде за ним слідом. Ми з охоронницею стоїмо і дивимося. Мабуть, є якась певна процедура, але я поняття не маю яка.

Чак іде по довгій жовтій лінії, яка веде до масивної бетонної будівлі. Сторожові вежі, подвійний паркан з колючим дротом, прожектори – і справді в’язниця. Я наїжачуюся. Ще один гудок, і Чак з охоронцем зникають у будівлі. Двері з гуркотом зачиняються за ними.

Охоронниця з посмішкою повертається до мене.

– Ласкаво просимо до Фернлі, – привітно каже вона.

Ми з нею йдемо до гольфкару, який весь цей час стояв ліворуч від нас. Я кладу сумку на заднє сидіння. Ми об’їжджаємо весь тюремний комплекс і вивертаємо на довгу, вимощену плитками доріжку. Еліс говорила, що в’язниця велика, але насправді її розміри просто вражають. Гольфкар зупиняється біля будівлі, більше схожої на чийсь особняк, ніж на в’язницю. Якщо з тієї сторони, звідки ми приїхали, були суцільно паркани і бетонні плити, то тут – тіниста алея, яскраво-зелена галявина, тенісний корт і басейн. Охоронниця виходить із гольфкару і бере мою сумку.

Усередині будівля схоже на готель. За блискучою стійкою рецепції кольору червоного дерева стоїть молода людина в уніформі – двобортному темно-синьому піджаку з безглуздими погонами.

– Джейку?

– Визнаю свою провину! – випалюю я і тут же шкодую про недоречний жарт.

– У вас номер люкс. – Молода людина підштовхує до мене аркушик з віддрукованим текстом. – Ось програма заходів на завтра і карта комплексу. Користування стільниковим зв’язком обмежене, тому якщо вам знадобиться подзвонити, попередьте мене заздалегідь, і я організую вам дзвінок із зали нарад.

Він накидає схему коридорів на аркуші та прокреслює на ній шлях до мого номера.

– Ми чергуємо цілодобово сім днів на тиждень, якщо щось знадобиться, не соромтеся, підходьте.

– А ключ? – питаю я.

– Не потрібен. У люксових номерів немає замків.

Мене тягне запитати, чим, чорт забирай, я заслужив люкс, але навряд чи варто. Взагалі, все це більш ніж дивно. Якби мене відвели в тюрму в наручниках, як Чака, я би менше смикався.

У ліфті навіть люстра є. Я оглядаю стелю в пошуках камери. Ось вона, у кутку. Номер триста сімнадцять – у самому кінці довгого коридора з червоною доріжкою. У просторій кімнаті величезне ліжко, плаский телевізор. Вікна виходять на тенісні корти і басейн. Світла мало, у вікно добре видно розсип зірок на небі. Я винувато думаю, що з Еліс тут обходилися набагато гірше.

Лягаю на ліжко і вмикаю телевізор. Поклацуючи по