Шлюбний договір - Мішель Річмонд
Погода чудова, Еліс розслаблена, а Чак і Єва – щедрі та дбайливі господарі. Йде вже другий день нашого перебування у них, а ніхто навіть не заводив мови про «Договір». Чак пішов на пробіжку. Мік із Сарою поїхали на місцеву виноробню, Еліс сидить із ноутбуком у кімнаті, а я опиняюся на веранді із Євою.
– Ви, часом, не пам’ятаєте хлопця на ім’я Елі з «Договору»? – цікавлюся я якомога більш невимушеним тоном.
– Ні, – різко відповідає вона і йде в будинок.
Я сиджу сам на веранді, дивлюся на виноградники на пагорбі, що в’януть під сонцем, і думаю про оповідання якогось радянського письменника, яке я читав у коледжі. Воно було про офіціанта, який жив в одному будинку із вічно чимось незадоволеним стариганем. До офіціанта кожного дня приїжджали поліцейські й питали його, чому він шпигує за старим. Той відповідав, що не шпигує, але наступного дня вони приїжджали знову, тому що до них надійшла та сама скарга. І так тривало кілька тижнів. Найдивніше, що до цих звинувачень офіціант узагалі не думав про сусіда.
Після того як його звинуватили в стеженні вдесяте або уп’ятнадцяте, офіціант замислився, чому цей старий так до нього причепився. Напевно щось приховує. Офіціанту стало так цікаво, що він заліз на дах і почав стежити за помешканням старого. Дах проломився, приїхала поліція, і почалися справжні неприємності.
55
Через два дні після повернення із Хопленду я проводжу сеанс групової терапії з підлітками, чиї батьки перебувають у розлученні. Конрад та Ізабель приїжджають раніше призначеного часу, інші запізнюються. Чекаючи, поки всі зберуться, я ставлю на розкладний столик тарілки з печивом і сиром та газовану воду. Конрад та Ізабель навчаються в дорогій приватній школі, вони обговорюють свої випускні роботи. Конрад, який їздить на новісінькому «лендровері» і живе в особняку в Пасифік-гайтс, на повному серйозі пише есе «Чи потрібен Америці соціалізм?». А Ізабель досліджує тему сектантства.
– А як дізнатися, де секта, а де ні? – запитує Конрад.
Ізабель гортає папери у великій помаранчевій теці і зупиняється на сторінці, списаного дрібним почерком.
– У цьому-то і питання. Я ще до кінця не зрозуміла, бо вважають, що у секти є ось такі ознаки. – Вона зачитує по пунктах: – а) заборона на повідомлення будь-якої інформації про організацію тим, хто в ній не перебуває; б) покарання за вихід з організації; в) наявність нетрадиційних цілей або віровчень; г) наявність харизматичного лідера; д) обов’язок членів організації безоплатно працювати на неї і жертвувати особисту власність і гроші.
– Як на мене, пункти б) та д) – найцікавіші, – каже вона.
– Тоді виходить, що католицька церква – теж секта? – питаю я. – Харизматичний лідер, будь ласка – Папа, і вигнати можуть, якщо правила не виконувати.
Вона хмуриться і думає.
– Ні. Якщо якась організація існує вже дуже довго або стає суперпопулярною, навряд чи її можна назвати сектою. Ще секта прагне будь-що-будь утримати своїх послідовників, а католицька церква краще втратить частину прихожан, ніж буде терпіти у своїх рядах тих, хто категорично не згоден з її вченням. І ще – у церкві благородні цілі. Благодійність, всякі добрі справи і традиційні цінності.
– А мормони? – запитує Конрад, прямуючи до столика з перекусом.
– Мормони заборонені законом. У них є дивні ритуали, але те саме можна сказати про будь-яку світову релігію.
Конрад повертається із паперовою тарілкою та двома баночками коли і сідає на один стілець ближче до Ізабель.
– Закон – річ відносна, хіба ні? – зауважує він, простягаючи їй одну з баночок.
Ізабель бере печиво з тарілки Конрада, і той, схоже, задоволений. Незважаючи на деяку зацикленість на грошах, що в його випадку можна пояснити, він хороший хлопець.
– Як було жити в Сан-Франциско, коли тут діяв «Храм народів»? – питає мене Конрад, очевидно намагаючись справити враження на Ізабель.
– А мені, по-твоєму, скільки років? – посміхаюся я.
– Ну, п’ятдесят, – знизує він плечима.
– Ні-і, – посміхаюся я. – Я був ще зовсім маленьким, коли Джим Джонс переїхав зі своїми послідовниками до Гаяни. Але пам’ятаю, що батьки говорили про сім’ю знайомих, які загинули в Джонстауні.
Мені згадуються фотографії, опубліковані з нагоди річниці тієї трагічної події кілька місяців тому: джунглі розрослися і майже не залишили сліду від поселення, де колись жив Джонс зі своїми послідовниками.
– Радує те, що зараз секти не так популярні, як раніше, – каже Ізабель. – Я думаю, це завдяки інтернету, ну і взагалі тому, що інформації більше стало. Сектам доводиться дуже старатися, щоби ізолювати своїх членів.
Поки підходять інші – Емілі, Маркус, Менді й Тео, – я роздумую про те, про що ми тільки-но говорили. Якщо спиратися на визначення Ізабель, «Договір» не секта. Так, Орла – це впливова фігура, але мета «Договору» збігається з традиційними цінностями. Фактично вона – буквальне втілення традиційних цінностей. Крім того, наскільки мені відомо, «Договір» не вимагає від своїх членів грошових внесків. Навіть навпаки, якщо згадати круті вечірки, персональних інструкторів і можливість з’їздити кудись відпочити на вихідні. З іншого боку, за декількома пунктами «Договір» підходить під визначення секти: про нього не можна нікому розповідати і, якщо вступиш в нього,