Шлюбний договір - Мішель Річмонд
Читаю програму, яку мені дали внизу. Виявляється, я повинен спуститися в хол о десятій ранку. Далі просто «зустріч з десятої до дванадцятої», потім ланч, потім ще дві години зустрічей. Мені було б спокійніше, якби десь було написано: «Зворотний рейс о третій годині дня».
Дві години витріщаюся на якийсь футбольний матч і засинаю. Зі страху проспати встаю о шостій. Тільки я виходжу з душу, як голосно стукають у двері. Під дверима стоїть таця з тостами, чашкою гарячого шоколаду зі збитими вершками і міжнародною версією «Нью-Йорк таймс».
Треба би вийти і подосліджувати будівлю, але мені дуже тривожно, так що я залишаюся в кімнаті. Цікаво, що зараз робить Еліс? Чи сумує вона за мною?
О дев’ятій сорок чотири, одягнений у чорні штани і білу сорочку, я спускаюся в хол. До мене поспішає адміністратор зі ще однією чашкою гарячого шоколаду і пропонує сісти. Я опускаюся у м’яке замшеве крісло і чекаю. Рівно о десятій до холу входить чоловік і, підійшовши до мене, представляється: – Гордон.
Середньої статури, чорного волосся на скронях торкнулася сивина. Дуже дорогий костюм.
Я встаю і тисну його простягнуту руку.
– Приємно нарешті познайомитися. Стільки читав про вас.
– Сподіваюся, тільки хороше, – натужно посміхаюся я.
– У кожному з нас є і хороше, і погане, – підморгує він мені. – Ви тут уже освоїлися?
– Ні, – відповідаю я, шкодуючи, що кілька годин просидів у номері.
– Дуже даремно. Місце надзвичайно цікаве.
Мені ніяк не вдається зрозуміти, у якому Гордон настрої і якого він віку. Йому може бути і п’ятдесят п’ять, і набагато менше. У нього ірландський акцент, але обличчя засмагле, так що зрозуміло, що в Ірландії він не був уже давно.
Ми йдемо лабіринтом коридорів і піднімаємося на чотири сходові прольоти. Нагорі знову довгий коридор з вікнами по обидва боки. Він схожий на перехід між двома світами, в одному з яких є готель, алея, галявина, басейн, навчальне поле для гольфу і щось на зразок спа-салону. Територія готелю з трьох боків огороджена високим муром, на якому намальовано заспокійливі картинки: пляжі, море, небо. Стіна така висока, що навіть зверху не видно те, що за нею. З іншого боку переходу – абсолютно протилежний пейзаж: довгий будинок тюремного комплексу, електрифіковані паркани, сторожові вишки, бетонні дворики, люди в сірих робах, що повільно бредуть у пилюці. А за всім цим – безкрайня пустеля. Тюрма потворна і страшна, але пустеля, що тягнеться за нею, лякає ще більше. Навіть якщо не брати до уваги паркани й охоронців, далеко звідси не втечеш.
Гордон набирає довгий код на цифровій панелі, і двері відчиняються. Червона доріжка і мальовничі краєвиди змінюються казенними зеленими стінами. Гордон набирає код на наступних дверях і пропускає мене вперед. Несподівано з якогось темного бічного коридора до нас виходить чоловік у сірій уніформі. Я зіщулююся, відчуваючи у себе на шиї його дихання. Ми йдемо все далі, кудись у глиб бетонної будівлі. Я йду за Гордоном, а охоронець – за мною. Через однакові відрізки шляху перед нами виростають двері. Кожного разу Гордон вводить код, двері відчиняються і з брязкотом замикаються позаду. Таке відчуття, що ми прямуємо в самий центр в’язниці. Кожного разу при звуці дверей, що замикаються за спиною, у мене виникає почуття безвиході.
Зрештою ми спускаємося кудись крутими сходами. Тридцять три сходинки. Внизу повертаємо праворуч, потім ліворуч, потім знову праворуч. Я намагаюся запам’ятати дорогу, але ми все йдемо і йдемо, знову двері, коридори… Цікаво, код усюди однаковий чи Гордон тримає в пам’яті десятки кодів? Навіть якщо мені зараз дати їх усі, я ні за що не знайду вихід. Я в пастці.
Так тут можна згинути, і ніхто не дізнається. Ні, якби мене хотіли вбити, то вистрілили б у голову просто біля літака. Напевно, Гордону просто подобається ця гра – заводити мене, як щура, все далі й далі в лабіринт, поки я не помру від страху і втоми.
Цікаво, що буде, якщо я спробую втекти? Повинен же десь бути вихід. Ніби прочитавши мої думки, Гордон запитує: – Хочете детальніше оглянути цю частину комплексу?
– Із задоволенням, – відповідаю я.
Йому, схоже, подобається відповідь.
– Дуже добре. Так і вчинимо відразу після того, як вирішимо кілька питань.
Яких ще питань? Звідки мені знати правильні відповіді? Напевно є такі відповіді, які дарують вихід на свободу, і такі, які ведуть далі по темних коридорах у супроводі цих мордоворотів в уніформі.
Останні двері. Останній код, і ми втрьох – Гордон, охоронець і я – потрапляємо до яскраво освітленої кімнати. Посередині стоять два стільці, стіл, на столі якісь металеві кріплення у вигляді кілець і жовта тека з документами. Один зі стільців пригвинчений до підлоги. У стіні – величезне тоноване скло. Двостороннє дзеркало?
– Сідайте, – запрошує Гордон, вказуючи на пригвинчений стілець.
Я сідаю, намагаючись не дивитися на залізні кільця просто переді мною.
Навіщо знадобилися номер люкс і сервіс п’ятизіркового готелю? Приспати мою пильність?
Гордон сідає навпроти мене. Охоронець залишається стояти біля зачинених дверей.
– Джейку, – говорить Гордон, – велике спасибі за те, що погодилися допомогти нам у розслідуванні.
Я не очікував почути своє ім’я. Члени «Договору» зазвичай звертаються одне до одного просто «друг». Хіба Гордон не з «Договору»?
– Навіщо я тут? – питаю якомога спокійніше.
Гордон ставить лікті на стіл і з’єднує попарно вказівні і безіменні пальці. Типовий жест, що означає зарозумілість і впевненість у своїй інтелектуальній перевазі над співрозмовником.
– Такі бесіди необхідні для того, щоби ретельніше вивчити доведені до нашого відома проблеми. Ці проблеми зачіпають безліч різних аспектів і вимагають усебічного розслідування, яке дозволить прийняти розумне і єдино правильне рішення.
Багато балаканини. Я давно помітив, що в «Договорі» ніколи не переходять до справи, не напустивши словесного туману. Усьому передують довгі пояснення і завуальовані спроби зняти із себе відповідальність. Напевно, кожен співробітник «Договору» зобов’язаний завчити напам’ять певний набір беззмістовних фраз, складених Орлою та її посіпаками. Протягом усієї історії фашисти та організатори сект зверталися до людей своєю власною мовою, покликаною приховати правду, збити слухача з пантелику і змусити його повірити у свою винятковість.
Гордон відкриває
