Шлюбний договір - Мішель Річмонд

Чи вона вже розповіла їм про нашу зустріч у «Гіллздейлі»? Я здригаюся від самої лише думки про те, що вони все знають.

– Я сказав їм правду, – кажу я голосно і чітко. – Що я не бачив тебе після вечірки у Джина у Вудсайді.

Судячи з вигляду Джоанни, вона ще не зовсім прийшла до тями і, можливо, навіть не розуміє, що я говорю.

– Я сказав їм, що ви з Нілом дуже щасливі.

– Мені соромно, – каже вона, кліпаючи очима.

Її чимось накачали?

– Ти мене двадцять років голою не бачив.

Я тут же згадую про ту ніч у гуртожитку і наші невмілі, обережні пестощі. Вона так ніяковіла.

Я внутрішньо зіщулююся. Навіщо вона це говорить? Її слова суперечать всьому сказаному мною.

– Ти, напевно, мене з кимось плутаєш.

Я прямо відчуваю, як Гордон вслуховується в кожне слово, вивчає кожен рух, і мені раптом з жахливою ясністю стає зрозуміло, що вся ця поїздка – і номер люкс, і довге блукання лабіринтом коридорів, допит, карцери – все було сплановано заради цього самого моменту.

– Мені нема чого соромитися, – продовжує Джоанна, ніби не чуючи мене. – Вони хочуть, щоби я соромилася, а я не буду. – Вона забирає руки від грудей, витягує ноги.

Пальці її ніг спрямовані на мене. Груди у неї маленькі, шкіра бліда. Несподівано Джоанна злегка розсовує ноги. Мій погляд мимоволі падає туди. Я червонію і швидко переводжу погляд на її обличчя. По ньому ковзає дивна посмішка.

І в цей момент стіна за моєю спиною із гуркотом починає рухатися. Спочатку я думаю, що це мені тільки здається. Однак стіна за Джоанною теж рухається. Я подаюся вперед. Джоанна теж.

– Щогодини, – каже вона, – камера стає на дюйм меншою.

– Що?

– Камера зменшується. Значить, моя поведінка їм дуже не подобається. Мене розплющить, а вони так і не повірять, що я сказала правду.

У мене по шкірі біжать мурашки. Як вона може говорити про це так спокійно? Невже вони і справді здатні на таке звірство? Звичайно ж, ні. У коледжі я читав про психологічні експерименти, і ми з Джоанною обговорювали їх на вечірніх семінарах. Експерименти ці були такими жорстокими, що і через багато років піддослідним снилися жахіття і вони страждали від різних розладів психіки. Один із наших викладачів навіть дав нам завдання гіпотетично придумати експерименти з придушення волі.

– Джоанно, чому тобі не вірять?

– Вони думають, що я сплю з тобою. І з іншими теж. Ніл знайшов позначки в календарі на моєму телефоні. Він вважає, що я зустрічаюся з кимось у торговому центрі «Гіллздейл».

– Нісенітниця! – вигукую я.

– Саме так, – погоджується вона. – Торговий центр. Теж мені романтика. Він вирішив, що раз я з тобою сплю, то мене треба голою запроторити до скляної коробки і покликати тебе. Ось що це – тупість чи параноя?

Я не встигаю відповісти. Скляні двері відчиняються. Гордон стоїть на верхній сходинці, і вигляд у нього сердитий.

– З тобою все буде гаразд? – питаю я Джоанну.

Дурне питання. Що тут може бути хорошого?

– Про мене не турбуйся, – сухо відповідає вона, знову притягаючи коліна до грудей. – Тобі ж сказали: сюди приїжджають із власної волі. Усі просто страх як хочуть перевиховатися. Ні, правда, я ще їм дякувати повинна.

Вона зухвало і зі злістю дивиться на Гордона.

– Час вийшов, – каже той.

Я виходжу зі скляної кімнати, спускаюся сходами і слідом за Гордоном йду до виходу. Джоанна стоїть і дивиться на мене, притиснувши долоні до скла.

Я хапаю Гордона за руку.

– Не можна її тут залишати.

Але більше нічого сказати не встигаю – хтось б’є мене по ногах іззаду, я падаю і вдаряюся головою об бетонну підлогу, і настає темрява.

58

Я лечу кудись «Сессною», і літак стрибає по повітряних ямах. Голова розколюється, на сорочці кров. Я й гадки не маю, скільки минуло часу. Я дивлюся на свої руки, очікуючи побачити кайданки, але їх нема. Лише звичайний ремінь безпеки перехопив мій поперек. Хто мене пристебнув? Я навіть не пам’ятаю, як сідав у літак.

У відчинені двері кабіни видно потилицю пілота. У літаку нас лише двоє. Під нами – засніжені гори, літак атакують вітри. Пілот ні на мить не відволікається від приладів, спина його напружена.

Я підіймаюся та торкаюся голови. Кров запеклася – липке місиво. У животі бурчить. Останнє, що я їв, – французький тост. Але коли це було? На сусідньому сидінні я знаходжу пляшку води та сандвіч, загорнутий у папір. Я відкриваю пляшку і п’ю.

Розгортаю сандвіч – шинка зі швейцарським сиром – і вгризаюся в нього. От лайно! Щелепам боляче жувати. Схоже, хтось дав мені в морду вже після того, як я відключився.

– Ми летимо додому? – питаю пілота.

– Дивлячись що ви називаєте домом. Ми прямуємо в Хаф-Мун-Бей.

– Вам нічого про мене не сказали?

– Ім’я, пункт призначення та й по всьому. Я просто таксист, Джейк.

– Але ви член «Договору», правильно?

– Звичайно, – відповідає він незворушним тоном. – «Вірність Дружині, відданість “Договору”. Поки смерть не розлучить нас».

Він обертається, але тільки для того, аби окинути мене поглядом, після якого стає зрозуміло, що питань ставити більше не варто.

Ми влітаємо в повітряну яму, і сандвіч випадає у мене з рук. Лунає сигнал тривоги. Пілот лається і гарячково тисне на кнопки. Він кричить щось диспетчеру повітряної служби. Ми стрімко втрачаємо висоту, і я, вчепившись у підлокітники, думаю про Еліс, згадую нашу останню розмову і шкодую, що стільки всього не встиг сказати.

Утім літак несподівано вирівнюється, набирає висоту, і все ніби приходить у норму. Я збираю з підлоги шматки сандвічу, сяк-так загортаю в папір і кладу на сусіднє сидіння.

– Вибачте, турбулентність, – каже пілот.

– Ви не винні. Хороший маневр.

Нарешті, вже над сонячним Сакраменто, пілот розслабляється, і ми балакаємо про те, що хлопці з «Голден Стейт Ворріорс» несподівано добре відіграли сезон.

– Який сьогодні день? – питаю я.

– Вівторок.

Я з полегшенням і вдячністю помічаю в ілюмінаторі знайому лінію узбережжя і маленький аеропорт Хаф-Мун-Бей. Відразу після посадки пілот