Шлюбний договір - Мішель Річмонд

Виходжу з роботи десь об одинадцятій. Будинок темний і холодний. Включаю котел і чекаю, коли старими трубами зі свистом піде тепле повітря, проте воно не йде. У мене немає сил розпалювати камін або готувати щось на кухні для тепла. Настрій на нулі через сварку з Еліс, та й розлучення Стентонів оптимізму не додає. Про «Договір» і згадувати не хочеться. Поки що у мене немає сил обмірковувати план або хоча б наступний крок.

Я в знемозі лягаю на диван. У спальні тричі пілікає айпад. Як не дивно, але мені все одно, то листи від Еріка-гітариста чи ні. Навіщо я взагалі тоді заліз у листування? Нерозумно й необережно.

І все ж я відчуваю роздратування – Еліс злиться на мене через зустріч із подругою, а самій, можливо, валяться в пошту листи від колишнього. Ну природно, засліплена ревнощами людина не здатна зрозуміти, що в неї самої пір’ячко на писку.

Я думаю про Стентонів і ті дев’ять сеансів, що з ними провів. На роботі спілкування відбувається не так, як у звичайному житті, так що і мозок працює по-іншому. За дев’ять годин серйозних, прямих і відвертих розмов людину пізнаєш дуже добре. Мене вчили бути відстороненим і не брати чужі проблеми близько до серця. Але коли я бачу, що дійсно можу допомогти людям, то годинами розмірковую про те, як отримати бажаний результат.

Що пішло не так у сеансах зі Стентонами? На жаль, я пам’ятаю все, що їм говорив, і, прокручуючи в голові всі ті фрази, картаю себе. Тепер-то я знаю, що5 потрібно було говорити і про що питати, проте вже нічого не виправиш.

Коли я тільки починав працювати психотерапевтом, то й гадки не мав, у що вплутуюся. Я просто хотів допомагати людям і бачив лише верхівку цієї роботи. До мене будуть приходити люди, у яких проблеми і неприємності, а я буду допомагати їм іти до повного щастя. Все просто. Я зовсім не уявляв, що не завжди можна отримати швидкий результат. Що може знадобитися багато праці – місяці, навіть роки – і що проявлятися успіхи будуть по-різному. А ось невдачі, навпаки, часто звалюються несподівано і захоплюють тебе зненацька.

Розлучення Воллінгів я не вважаю своїм провалом. Коли вони прийшли до мене вперше, їхній шлюб уже був приречений, вони просто не хотіли цього визнавати. Більше того, розлучення для них – найкращий вихід. У «Договорі» зі мною не погодилися би, але я точно знаю, що деякі люди просто не можуть жити одне з одним. А ось Стентони – це моя велика поразка.

Із дрімоти мене вириває звук воріт гаража, що відчиняються. На годиннику сорок сім хвилин на першу. Я встаю і чищу зуби, щоби зустріти Еліс поцілунком, якщо вона дозволить.

Вона довго не виходить із машини: сидить і слухає музику, щось гучне з бас-гітарою. Навіть підлога тремтить. Нарешті вона тихенько проходить у будинок через кухню. Не знаю, чи то вона ще сердиться, чи то просто втомилася.

– Спати хочу, – каже вона, дивлячись на мене якимось незрячим поглядом, і йде в спальню.

І все. Я вмикаю посудомийну машину, перевіряю, чи замкнені двері, і вимикаю світло.

Еліс спить, відвернувшись до вікна. Я тихенько лягаю поруч з нею. Хочеться обійняти її, але я не наважуюся. Я відчуваю тепло її тіла, і мене наповнює бажання. Після Фернлі я просто хочу бути вдома, у своєму ліжку, поруч з дружиною. Але те, що там сталося, змінило наші стосунки. Точніше, і те, що трапилося там, і те, що було до Фернлі.

Я дивлюся на спину Еліс, чекаю, що вона прокинеться, проте вона міцно спить.

Варто визнати, я почуваюся невдахою. Гидотне відчуття. Вперше за довгий час проблеми сиплються на голову одна за одною, а рішень я не бачу. Мене вражає власна нездатність осмислити труднощі і знайти логічний вихід. Передбачуваність – втішний приз за те, що стаєш старшим. У міру того як збільшується життєвий досвід, стає легше прорахувати ситуацію. У підлітковому віці все було новим і загадковим, я постійно чомусь дивувався. А потім став старшим і дивуватися став рідше. І хоча, можливо, життя менш цікаве, коли можеш передбачити, що буде далі, але краще вже хай буде так.

Тепер уся ця впевненість у майбутньому зникла.

61

Сьогодні середа, і я не йду додому на обід. Вдаю, що дуже зайнятий підготовкою до приходу Ділана, того самого старшокласника з депресією. Насправді ж я просто не хочу опинитися вдома, якщо приїде кур’єр. Не хочу знову вести незграбну розмову, постійно поглядаючи на зловісний конверт, розписуватися в квитанції, вирішувати, що робити. А найбільше я не хочу неприємностей, які потім з’являться. Так, це по-дитячому, але сьогодні я просто не можу змусити себе вчинити по-іншому.

Сеанс із Діланом проходить так собі, і я стурбований. Чи то відповідей так і нема, чи то я їх не бачу? Намагаючись якось розірвати смугу невезіння, я закінчую роботу вчасно, дорогою додому заходжу в магазин і купую овочі й курку. Багато психологів посміюються над теорією позитивного мислення, що була особливо популярна в сімдесятих роках минулого століття, але я би не став її недооцінювати. Оптимісти щасливіші за песимістів і циніків – це правда, навіть якщо часом радість доводиться зображувати.

Слава Богу, ніяких послань від кур’єра немає. Я беруся за заспокійливе заняття – готування вечері. Поки готується їжа, я прислухаюся, чи не під’їхала машина, і поглядаю на телефон. У спальні пілікає айпад. О сьомій тридцять п’ять курка вийнята з духовки, хліб нарізаний, а пляшка вина відкоркована, і тут від Еліс приходить повідомлення.

Працюю допізна. Вечеряй без мене.

Я чекаю, але вона все не їде. Спати я лягаю після першої години ночі. О третій Еліс тихенько лягає поруч зі мною. У тонкій футболці і трусиках вона така тепла і красива. Коли я повертаюся та обіймаю її, вона напружується. Вранці я прокидаюся о шостій. Еліс уже немає вдома.

Скажу чесно, я страшенно боюся, що втрачаю свою дружину.

Прийшовши в офіс, намагаюся налаштуватися на довгий робочий день. Уранці у мене три подружні пари, вдень – підлітки, які приходять щочетверга. З підлітками не розслабитися, вони як звірі в африканській савані. Відчувають слабину і без найменших вагань нападають.

Консультація з Рідамі –