Шлюбний договір - Мішель Річмонд

– Поїж чогось конкретного, сили знадобляться. – В її голосі відчувається недоречна веселість.

Еліс, схоже, смішать мої неприємності.

– Я купив тобі хлібці, – кажу я.

Вона показує на тарілку з крихтами.

– Я їх уже з’їла. Але не наїлася.

Ми обидва жадібно їмо. Еліс ногою торкається моєї ноги під столом.

– Треба одягнутися і почистити зуби, – каже вона.

Але коли я дістаю одяг із шафи, вона затягує мене в ліжко. Не знаю, що на неї найшло. Схоже, Еліс збуджує моя готовність пройти через труднощі, уготовані мені «Договором».

Нарешті душ прийнято, на кухні порядок, мою сумку зібрано, а ми сидимо на дивані. Еліс бере гітару і починає грати «Блюз Фолсомської в’язниці» Джонні Кеша.

Я заплющую очі і відкидаюся на спинку канапи. Десь пілікає айпад Еліс. За кілька секунд починає дзвонити її телефон на кавовому столику. Вона не бере слухавку. Музика рінгтону діє мені на нерви.

Телефон дзвонить знову.

– Відповідати не будеш?

– Зачекає.

Вона переходить на стару пісню гурту «Mendoza Line».

– «Ані серце, ні душа твої мені зовсім не потрібні, – співає Еліс посміхаючись. – Мені би вийти під заставу і просто переспати з тобою».

Телефон знову дзвонить.

– З роботи? – питаю я.

Вона хитає головою. Ще з хвилину грає якусь красиву мелодію. Телефон знову дзвонить.

Еліс зі стогоном відкладає гітару в бік.

– Алло?

На тому кінці говорять швидко і голосно.

– Упевнений? Відправ на пошту. Не перевіряла сьогодні. Ти біля компа? Передзвоню.

Еліс кладе слухавку.

Нічого не кажучи, схоплюється, біжить у спальню і повертається з ноутбуком.

– Термінова робота? – питаю я.

Вона не відповідає. Швидко пробігає пальцями по кнопках, дивлячись на екран.

– Чорт!

Еліс повертає ноутбук до мене, і тут я чую, як до будинку під’їжджає машина. Потім відчиняються ворота гаража. Звідки у них брелок? Я виглядаю з вікна. У гараж заїжджає великий чорний позашляховик. Там уже стоїть машина Еліс, тому позашляховик вміщується в гаражі тільки наполовину.

– Читай, – шепоче Еліс.

Стукають дверцята автомобіля.

Я хапаю ноутбук. Там стаття з маленької портлендської газети.

«Як і раніше, немає ніяких звісток про зниклу пару з Північної Каліфорнії. Сто сім волонтерів обшукують берег».

Кроки на сходах. Стукіт у двері.

Я пробігаю поглядом статтю.

«Автомобіль, що належить Еліоту та Ейлін Левін, був знайдений на стоянці біля Стентон-Біч сто днів тому. За твердженням друзів, Еліот і Ейлін були щасливою і люблячою парою, захоплювалися походами, їздою на велосипеді й любили океан».

У двері стукають усе наполегливіше. Бам-бам-бам.

– Секундочку! – кричить Еліс, не зводячи з мене очей, сповнених жаху.

«Хоча подружжя часто виходило в океан на каяку, вони не говорили родичам і друзям про те, що збираються вирушити в чергове плавання уздовж узбережжя».

Бам-бам-бам. З ґанку кричать:

– Джейку, відчиняйте!

– Іду! – кричить Еліс.

«За транзакціями кредитної картки вдалося встановити, що вечір напередодні зникнення подружжя провело в готелі поряд з Хоплендом, штат Каліфорнія, і зарезервувало авіаквитки до Мексики на дати після зникнення».

Закриваю ноутбук і натискаю кнопку вимикання. Джоанна переплутала. Еліот і Ейлін, а не Елі і Елейн. Не Стінсон-Біч, а Стентон-Біч. Тому Вадим спочатку нічого не знайшов.

– Чорт! Що робити?

Чути, як хтось бореться із дверною ручкою. Еліс кидається мені на шию.

– Боже мій, Джейку. Мені страшно. Ти мав рацію. Як я могла бути такою наївною?

Із заднього входу лунають кроки. Еліс хапає мене за руку і тягне з канапи.

Ручка продовжує торохкотіти, двері відчиняються.

– Треба щось зробити, – шепоче мені на вухо Еліс.

Я ненадовго стискаю її долоню.

Та ж парочка, яка везла Еліс до Фернлі. Деклан входить через парадні двері, Даяна з’являється з боку кухні.

– Не збирався я знову сюди приходити, – говорить Деклан.

Ми з Еліс стоїмо поруч, тримаючись за руки.

– Обов’язково було зривати замок? – кажу я якомога спокійніше.

– А я не зривав, – відповідає Деклан. – Він випадково відімкнувся. Вам треба нову ручку на двері поставити.

Деклан обходить будинок, заглядає до кожної кімнати, щоби переконатися, що крім нас з Еліс в будинку нікого немає. Потім, забравши зі спальні мій телефон, повертається до нас у вітальню. Еліс тягнеться до свого телефону на кавовому столику, проте Деклан виявляється спритнішим. Тепер обидва телефони лежать на каміні, там, де ми не можемо їх дістати.

– Що ви робите? – Я роблю крок до Деклана і відчуваю, як Еліс напружується.

– Не турбуйтесь. Отримаєте ви свої телефони назад.

Еліс випускає мою руку.

– Давайте вип’ємо кави, – говорить вона на диво спокійно.

– Не треба, – зупиняє її Деклан. – Присядьте.

Ми з Еліс сідаємо поруч на диван. Деклан – на стілець. Даяна залишається стояти біля дверей. Еліс знову бере мене за руку.

– Послухайте…– починаю я, сам не знаючи, що скажу.

Деклан змінює положення на стільці, його піджак на мить розпахується, і я бачу, що під ним – пістолет у кобурі. Всередині у мене піднімається нудота.

Еліс боляче стискає мені руку, намагаючись подати якийсь знак, але я не розумію який.

– Процедуру пам’ятаєте? – запитує Деклан.

– Звичайно, – кажу я, намагаючись говорити якомога більш байдуже, хоча насправді мені страшно.

– Руки на стіну, ноги розставити.

Еліс не випускає мою руку.

– Мила, – я вивільняю руку і торкаюся щоки Еліс, – усе буде добре.

Потім роблю те, що веліли.

Я встаю біля стіни, і Деклан стусаном розсовує мені ноги. Я згадую, як у Фернлі мені штовхнули ззаду по ногах, і розумію, що це зробив він. Коліна підгинаються, Деклан підхоплює мене і кидає назад до стіни.

– Ні! – кричить Еліс.

– Будь-який опір тільки погіршить ситуацію, – говорить Даяна.

Руки Деклана грубо нишпорять по моєму тілу. Усі мої інстинкти твердять, що потрібно чинити опір, але у Деклана пістолет. У Даяни, звичайно, теж. Треба відвести їх звідси, відвести небезпеку від Еліс.

– Чому без припису? – у розпачі запитує Еліс. – Він би приїхав в аеропорт сам. Навіщо застосовувати силу? Адже він погодився зробити зізнання.

Деклан продовжує мене обшукувати – схоже, він насолоджується своєю владою і моєю безпомічністю.

– Хороше запитання, – каже він. – Я теж