Шлюбний договір - Мішель Річмонд
Наскільки дозволяє туго затягнута сорочка, відкидаю голову на спинку сидіння і думаю про Еліс.
Потім про моїх пацієнтів-підлітків. Не те щоб вони зовсім не зможуть без мене обійтися. Просто, незважаючи на войовничість, душа у підлітків дуже вразлива. Як на них позначиться несподіване зникнення їхнього психолога? Основна відмінність між пацієнтами-підлітками і дорослими полягає в тому, що дорослі переконані, що мої слова нічого не змінять, підлітки ж вірять, що я скажу щось на зразок заклинання, яке розжене всі хмари.
Візьмемо, наприклад, Маркуса з групи, яку я веду по вівторках. Він навчається у школі для обдарованих дітей в окрузі Марін. Маркус за натурою провокатор, увесь час хоче побузити. На попередньому занятті він запитав:
– У чому мета життя? Не сенс, а мета.
Ось так, ні більше ні менше. Питання поставлено – доведеться відповідати. Якщо відповісти неправильно, Маркус буде вважати мене брехуном. Якщо не відповідати взагалі – подумає, що я позер, від якого групі ніякої користі.
– Складне питання, – сказав я тоді. – Якщо я відповім, ти скажеш нам, яка у тебе мета життя?
Він похитав ногою. Не чекав такого повороту подій. Потім неохоче вимовив:
– Ага.
Досвід, час та освіта навчили мене краще розуміти людей і обставини. Зазвичай у мене виходить із великою часткою ймовірності передбачити, що людина скаже чи як відреагує, і навіть пояснити, чому люди чинять так, а не інакше, і чому та чи інша ситуація призведе саме до цього результату. І все ж інколи я виявляю пробіл у своїх знаннях, причому тоді, коли найменше на це чекаю. І питання на кшталт «Навіщо все це?» та «Заради чого це все?» – одні з найважчих.
Я окинув присутніх поглядом і спробував відповісти якомога більш щиро:
– Намагайся бути хорошим, але знай, що ти таким не є. Насолоджуйся кожним днем, але знай, що будуть і погані дні. Старайся пробачати інших і самого себе. Забувай погане, пам’ятай хороше. Їж печиво, але не дуже багато. Намагайся зробити більше, побачити більше в житті. Плануй, відзначай успіхи, не пасуй перед труднощами. Смійся, коли все добре, смійся, коли все погано. Люби до самозабуття, віддавай всього себе. Життя просте, життя складне, життя коротке. Реальним є тільки час – витрачай його з розумом.
Коли я закінчив, Маркус та інші здивовано не зводили з мене очей. Ніхто не вимовив ані слова. Чи означало це, що я мав рацію? Чи навпаки? Може, і те й інше.
А зараз я сиджу в темній машині поруч з незнайомкою і згадую слова, які сказав тим дітям. Я в жахливій ситуації, результату якої не можу передбачити. Я кохаю до самозабуття, але чи віддавав я коханій усього себе? І скільки дорогоцінного часу у мене залишилося? Чи з розумом я його витрачав?
67
Минає година за годиною, я відчайдушно борюся зі сном. Ми вже точно в пустелі – я відчуваю присмак пилу в роті. Язик розпух через кляп, губи потріскалися і болять, у горлі пересохло. Мені важко дихати. Дуже хочеться ковтнути, але м’язи горлянки не слухаються.
Дорога стає нерівною, значить, ми звернули з шосе. З рота капає слина, прямо на гамівну сорочку і на ногу. Мені соромно. Насилу повертаю голову. Жінка поруч зі мною спить. На щоці у неї синець і подряпини. Очевидно, вона теж чимось не догодила тому, кого розлютив я.
Несподівано перегородка опускається. У лобове скло сліпуче світить сонце, я мружуся з незвички. Незнайомка прокидається. Я повертаю голову, хочу встановити з нею зоровий контакт, але вона невідривно дивиться вперед.
Перед нами в розпеченому повітрі пустелі виникає будівля в’язниці.
Ми зупиняємося біля великих залізних воріт і чекаємо, коли охоронець перевірить документи. Він дзвонить кудись, повідомляє про наш приїзд. Ворота відчиняються, ми в’їжджаємо у двір в’язниці. Слухаючи гуркіт воріт, що зачиняються, я прикидаю, чи зміг би перелізти через паркан, і якщо так, то наскільки швидко.
Потім я думаю про скляний перехід, яким йшов під час свого попереднього візиту до Фернлі: з одного боку – курорт, з іншого – безкрайня пустеля. Втекти звідси – все одно що переплисти затоку Сан-Франциско, вибравшись із в’язниці Алькатрас. Як вижити за воротами? Пустеля величезна і безжальна. Без води рахунок ішов би на години. Що краще: померти у в’язниці або самому в пустелі?
Ми проїжджаємо наступні ворота. Нарешті машина зупиняється на тому ж місці, де я вийшов з літака минулого разу. Але тепер це я стою на жовтій смузі, у нестямі від утоми і страху. Незнайомка з машини стоїть поруч.
Ворота з брязкотом розсуваються. Невисокий охоронець у чорній уніформі кричить:
– Ідіть по лінії!
Ми бредемо по вузькому проходу між парканами, насилу намагаючись не сходити із жовтої лінії. Металевий браслет впивається в кісточку, я можу пересуватися тільки маленькими кроками. Жінка йде швидше, напевно, у неї ноги вільні, я щосили намагаюся не відставати.
У кінці жовтої лінії розташований вхід до будівлі. Двері відчиняються, ми заходимо всередину. Дві охоронниці відводять жінку ліворуч. Два охоронці встають по обидва боки від мене і ведуть мене в протилежну сторону. Ми заходимо до порожньої кімнати, де у мене знімають ремінь із пояса і залізні браслети з ніг. Відразу стає легше. Потім знімають гамівну сорочку. Руки заніміли. Може, і кляп виймуть заодно. До смерті хочеться облизати губи і ковтнути води.
– Роздягайтесь, – командує охоронець.
І ось я вже стою перед ними абсолютно голий, якщо не брати до уваги полотняної хріновини на голові. Губи оніміли, підборіддям тече слина.
Охоронці дивляться на мене з неприхованим інтересом.
Рот так болить, що я навіть не відчуваю приниження. Просто хочу, щоби кляп прибрали. Я показую на рот, благально махаю руками. Зображую, що хочу пити.
Зрештою охоронець, який нижчий на зріст, знімає з пояса ключі, довго возиться з замком у мене на потилиці. Кляп вислизає, я жадібно хапаю ротом повітря. По щоках течуть сльози полегшення. Намагаюся закрити рот, але не можу.
– Душові там. Не поспішайте. Потім надіньте робу і виходьте
