Посол мертвих - Аскольд Мельничук
На півночі, в Нарвіку, я споглядав найпотужніші вири Європи; в Осло шукав лігво Кнута Гамсуна, улюбленого письменника моєї матері та — додав я — горезвісного фашиста; у Швейцарії я бачив Маттельгорн і подолав перевал Семпіоне, де два століття тому побував Вільям Вордсворт; у Флоренції бачив браму Пекла, сидів у сюрреалістичній атмосфері площі Синьйорії, гуляв у Ф’єзоле. В Ассизі хтось мені розповів, що в передмісті Рима є українська церква, і я записав її адресу.
У Римі я знайшов дешевий пансіон неподалік від вокзалу в ефіопському районі, де перезирнувся з якимось чоловіком, котрий заявив, що він чаклун і мене зурочив. Наступного дня я прочитав у «Tribune» про ефіопа, на котрого напала вулична банда і спалила його живцем.
Якось пізно ввечері у барі біля Пантеону я сидів біля худого, в коричневому вбранні ченця, схожого на кардинала Ришельє. Він помалу попивав кампарі-соду і дивився по телевізору футбол. Коли одна з команд забила, він вигукнув по-англійськи: «Молодці!». Почувши його акцент, я набрався сміливості й поцікавився, за кого він уболіває на Кубку світу.
— За італійців, звичайно. Та проти Аргентини в них шансів немає. Sono cativi, no?[21]
Чернець виявився українцем із Канади. Він дуже зрадів, що я теж українець, і розговорився. Це — доля, не інакше. Чи я знаю, що в Римі велика громада? О, так, так. Століттями жили! А чи не чув я, що Гоголь приїхав сюди помирати? Так, так, у наших людей міцні зв’язки, дуже міцні.
— Обов’язково заходь у гості! — сказав він, розкинувши руки.
— А куди?
— Монастир на пагорбах Ґроттоферрати. Приблизно тридцять кілометрів за містом. На озері Немі. Навпроти літньої вілли папи, — додав він так, ніби це мало бути особливою принадою.
Я, на свій подив, погодився. Наступного ранку я зустрів ченця перед монастирем неподалік від Колізею, і ми разом поїхали в бувалому червоному «фіаті» вузькими дорогами вгору, повз ятки з фруктами, селян із вилами на плечах і придорожніх кіз, які поглядали нам услід.
Олеандри обрамлювали палацо вісімнадцятого століття, росли там також фіґові дерева, далі овець пас монах, котрий наспівував мелодії Маріо Ланци. Пагорб поріс оливами — здавалося, на нього лізе ціле військо горбатих зелених скелетів, крізь яке на заході сонця пролітали ластівки. У кожній часточці того краєвиду бриніла рафінована зрілість, що приховувала здичавілість. Стиглість панувала над усім на світі, й усе навколо мене стояло достигле. Ось де могли розгулятись Адині привиди! Мені розказали, що за ясної погоди з моєї кімнати видно театр Цицерона.
Я його так і не знайшов, хоча, може, й тому, що замало часу проводив у кімнаті.
Натомість я невпинно гуляв територією, проходячи серед курей, повз гордовитого півня, повз вольєр із трьома дикими псами-гомосексуалами, вниз на пасіку, в поля, куди іноді вибирався з пляшкою вина та книжкою.
Я намагався щодня бувати бодай на одному зі сімох богослужінь, долучаючись до кількох монахів віком приблизно від двадцяти п’яти-тридцяти до шістдесяти років. Під час скромної обідньої трапези, що складалася з помідорів, цибулі, картоплі з маслом і вареної курятини, ми всі слухали, як хтось читав житія Padri del deserto[22], що цей текст я про себе швидко перейменував на «Падре, де десерт?»
Самі ченці були люди цікаві, здібні до різних речей і дружні, тож щоразу, коли могли, брали мене зі собою на цілий день, влаштовуючи екскурсію — здебільшого до сусідніх монастирів. У камадалузіанському монастирі в Тускулумі я чув, як сивочолий абат із дуже знайомим акцентом кричав селянинові за кермом трактора: «Газуй давай!» — і мені розповіли, що раніше він працював у нью-йоркській поліції у відділі боротьби з наркотиками.
Брат Георгій із тодішньої Югославії любив зброю, і бувало надвечір ми чули, як він стріляє на даху — буцімто лякаючи дітей, котрі, як він стверджував, намагалися підпалити монастир. Іноді він кликав мене сторожувати разом із ним.
Трохи далі коридором від мене жив помітний кардинал, чию історію оповили романтика і таємниці. Відразу після війни його заарештували комуністи — й він пробув сімнадцять років на засланні в Сибіру, а звільнив його лишень у шістдесятих роках президент Кеннеді. Той кардинал був огрядний повновидий чоловік із довгою білою бородою, мав грізний і неприступний вигляд. Про нього дбала худенька дев’ятнадцятирічна черниця з мигдалевими очима — також із Югославії. Єдиний раз на моїй пам’яті, коли я почув його голос поза службою Божою, був під час святкування його вісімдесятиріччя, коли він громовим голосом попросив іще торта.
Два місяці мого перебування там минули загалом дуже тихо та мирно, аж раптом одного дня мені сказали, що вечеряти прийде якась знайома мені людина. Її появі знову передували перешіптування та чутки, хоча того разу йшлося про те, що наш гість — витончений, але розумний містик, котрий щороку вирушає в паломницьку подорож Італією.
О пів на шосту я спустився в підвал палацо, де ми обідали курятиною з монастирського двору (курей різали та общипували монахині), медом із монастирської пасіки й вином із поблизького села Фраскаті. Кардинал їв окремо у своїй келії.
Решта монахів, коли я прийшов, уже юрмилися навколо крихкої фігурки посеред трапезної. Сідаючи за стіл, я впізнав Антона, поета.
Востаннє я бачив його приблизно десять років тому: він просторікував перед засмученою юрбою про Вітмена і про оновлений вільний вірш. І я читав його «Посла мертвих», який мені де в чому показав, чого зазнала Ада у старій країні. Тепер Антонові було за сімдесят, але, незважаючи на якесь напруження, помітне на його губах, він, на диво, не змінився. Його одяг викликав асоціації з богемою дев’ятнадцятого століття: він був убраний у вишиваний японський жилет і ходив із ціпком. Я назвався і розповів, хто мої батьки. Антон підняв важкі брови. Такий збіг його помітно потішив.
— Лікар! Я трохи знайомий із вашим батьком. Помер? Як шкода. І матір знав вашу. Трохи. Навіть у якомусь творі її згадав. Вона дружила з Адою Січ. І ви теж знайомі з Адою? Тепер вона Крук.
Я розповів,