Посол мертвих - Аскольд Мельничук

Коли я їхав у Форт-Гіллс, мені голова йшла обертом. Перед очима зринали картини з таборів смерті, гори трупів, висохлі, змарнілі обличчя. Я намагався згадати, чи казали мої батьки щось антисемітське, — не зміг. Уже це могло б викликати в мене підозри, подумав я. Батько себе карав. Від того й помер. Ми переїхали з міського ґето до передмістя, де мешкало багато євреїв. Більшість лікарів, котрі працювали в одній будівлі з моїм батьком, — це теж були євреї: Пінський, Епштейн, Кайсен, Апплфельд. У школі цього питання не виникало. Батьки змінили прізвище з «Верблюд» на «Блюд», і людина на ім’я Нік Блюд ні в кого питань не викликала. Питання про національність батьків привернуло мою увагу лише тоді, коли одного ливарника-українця заарештували і засудили в Пенсильванії за те, що він працював під час війни охоронцем у концтаборі.

Потому я подумав: а може, батько, переїжджаючи до Форт-Гіллса, замітав сліди? Чи переїхав із почуття провини, щоби спокутувати те зло, яке вчинив у старій країні? А може, за нами вже стежили? Може, він і прізвище змінив, аби не вирізнятись і без складнощів робити справу своєї мрії, — може, боявся викриття? Може, саме зараз мисливець на нацистів Симон Візенталь, який походить із України, вже напав на його слід: колись він прийде до мене, і я почую щось іще гірше, ніж чув… У мене братимуть інтерв’ю для новин: син убивці євреїв інкогніто живе у Бостоні! У журналі «People» будуть мої фото у скаутській формі, де мені дванадцять років: син лікаря-нациста хоче стати радіологом!

На щастя, тисяча дрібниць у домі не давала мені занадто глибоко поринати в такі думки.

3

Перш ніж їхати назад до Бостона, я вирішив знайти Гетті Флорентину. Мені було потрібно доторкнутися до якоїсь частини минулого, якої не було зруйновано вщент. Ада сказала мені, що Гетті працює у крамниці в одному з торгових центрів на Першому шосе.

Ну й розтягнута ж Америка, гадав я, їдучи потворною трасою. На вулицях було так людно, що кілька років тому я би навіть не уявив, що тут можна ще втулити що-небудь. Одначе хтось таки примудрився. З’явилися нові крамниці, які ломилися від комп’ютерів, стільникових телефонів і відеоігор.

— Гетті, — звернувся я до кругловидої жінки на касі серед парфумів, — пам’ятаєш мене?

Черги не було; інакше вона б лише відмахнулася.

— Чесно кажучи, ні.

— Я Нік, Гетті.

Її широке обличчя обрамлював шолом неживого, солом’яного волосся. Коли вона усміхнулася, я помітив, що вона курить.

— Нік Блюд.

Вона покрутила золотий хрестик на грудях.

— Знаєш, мені й подумалося, що я тебе звідкись знаю. Але тут часто таке здається. Бачиш когось із минулого, а часу нема, то нічого йому й не кажеш.

— А зараз маєш час?

— Незабаром перерва. Зажди хвилинку.

Вона озирнулась і щось сказала хлопцеві на касі навпроти.

Я подивився вглиб крамниці, на стіну, де працювали телевізори, налаштовані на шоу Опри. Одне й те саме обличчя на сотні безгучних екранів промовляло якісь важливі слова. Мені.

— Ходімо, — сказала Гетті, злегка торкнувши моє зап’ястя.

Я помітив, як під рожевою блузкою ворушиться плоть. Ми всілись у будочці «Friendly’s» біля крамниці й замовили каву.

Я розповів їй про Бостон. Вона жартувала про те, як воно — і далі жити в Нью-Джерсі. Потому я розповів їй, що в мене нещодавно помер батько, і вона взяла мене за руку. Як давно мене не торкались отак по-дружньому! За кілька хвилин мовчання я спитав, як справи в її матері.

Гетті всміхнулася:

— Голову мені морочить. Усе в неї трагедія. Це мені й життя полегшує.

І додала:

— А ти у старий район не приїжджав…

— Розумію. Про Пола згадуєш? — спитав я, подумавши про Алексового брата.

— Згадую іноді. Буває, просто як зблизька нас бачу, коли ми були дітьми. Утім, ми поводилися зовсім не як діти…

Вона знов усміхнулася.

— Вовка пам’ятаєш?

Гетті знизала плечима:

— Ми самі були тоді як вовки.

— Я колись на гаражному розпродажі натрапив на коробку з фотографіями, — зізнався я. — Погортав і знайшов пачку знімків, дуже схожих на портрети моїх дідусів і бабусь. Клянуся. Мало не купив — хотів принести мамі й запитати, чому вона родинні фото продає. Не міг повірити, що це не мої родичі. Як із глузду з'їхав. Наче постійно родину шукаю…

Гетті спохмурніла.

— Розумієш, у мене що далі, то сильніше таке враження, що ми всі родичі, — продовжив я.

Замість вимагати пояснити цей потік свідомості, Гетті спитала:

— Як там Алекс? Мама каже, що він там із тобою, в Бостоні.

Ті, хто лишився на місці, завжди знають, де ті, хто поїхав.

— Ми мало бачимося. Недобре. П'є. На реабілітації. Таке…

Гетті кивнула.

— Я нудьгую за Полом. Думаю, це я винна в тому, що він застрелився. Слухай, мені таке прилетіло за те, що я на його похорон не прийшла. Скажу — не повіриш.

Вона відвела очі. Навколо вилиць, які раніше були гострі, наросло м'яке тіло, з'явився маленький шрам над губою під лівою ніздрею.

— Я так і не закінчила коледжу. Пішла звідти, попрацювала в «Gimbels», зустріла там одного. Закохалася. Вийшла заміж. Ми спочатку жили у Фініксі, потім у Сарасоті…

Гетті всміхнулася, зробила ковток і продовжила:

— Мій чоловік був на три роки від мене молодший. Твій одноліток. Але схожий на Пола. Ніс, широкі плечі. Льотчиком був. Романтика! Я підвозила його до аеропорту, проводжала, іноді літала з ним. Де ми тільки не були: Європа, Гаваї!.. А потому він почав нюхати кокаїн. Багато. Іноді ми разом нюхали. Та він усе не припиняв. Працювати йому треба було багато. А коли він уже дійшов до краю, то це було майже те саме, як ніби він розбився в літаку. Перестав виходити з дому, втратив роботу, не відповідав на дзвінки, майже не говорив. Цілими днями лежав і дивився в стелю, не їв, ледве дихав. Якось я прийшла з роботи — а він лежить у ліжку в піжамі. Серцевий напад…

Говорила вона спокійно, мовби не про своє життя.

— Чи було колись таке покоління, яке б так, як ми, замислювалося про смерть? Дивно — от роззирнися. Хоч б і в цьому торговому центрі. Так багато. Розумієш?

— Розумію. Та хто придумав тут ТЦ поставити — той, сподіваюсь, уже в пеклі, — зазначив я. — Еге ж?

— Ага, ага.