Посол мертвих - Аскольд Мельничук
Так урешті-решт я полишив пагорби і повернувся на римський вокзал, сів у потяг до Парижа, а звідти — з аеропорту Орлі — подався додому до Нью-Йорка.
У Форт-Гіллсі я засів за батьківські папери з уважністю податкового інспектора. За кілька днів роздивився сотні фотографій, паспортів, паперів на громадянство й табелів різними мовами: румунською, польською, українською, німецькою. Нічого кримінального я не виявив. Чи справді з ними сталось оте у старій країні? Я подумав, як мати відводила мене до школи, грала зі мною в «монополію». Згадав, як батько возив нас у гори, на Кейп-Мей, як ми їздили містом у пошуках Віктора. Згадав, як уперше побачив новий будинок, із яким захватом батьки казали мені, що ми переселяємося з Рузвельта. І як на це може вплинути будь-яка з подій до мого народження? Легких відповідей я не знаходив, важких — також. Моїх батьків уже немає на світі, а я тут, сам, успадкував невідь-що. Хай там скільки є правди з того, що розповідали мені Ада й Антон, але моє чуття минулого змінилося. Доведеться жити зі сумнівами. Я не дозволю бажанню сентиментального спрощення закрити тінисті лабіринти невидимого світу.
Більшу частину своїх знахідок я повикидав, дещо зберіг — хтозна-навіщо. Може, для дітей. Зберіг батькові інструменти, взяв собі його стетоскоп. Виставив будинок на продаж, а продавши, купив невелику квартиру в Бостоні. Восени я повернувся до навчання і вчасно закінчив університет.
5
Вогонь запальнички повернув мене в теперішній момент, у Рузвельт.
— Досі куриш? — по-дурному спитав я, дивлячись, як Ада запалює цигарку «Benson and Hedges».
Ці груди я тримав у руках, із цим язиком сплітав свій…
Машини надворі шурхотіли по снігу, наче кінні екіпажі, і я дозволив собі уявити, що ми прокинулися від страшного сну й повернулись у дев’ятнадцяте століття.
— Шокований?
— Це дуже шкідливо.
— Дурниці. Подумай про славних старих китайців, котрі курять по сімдесят років. По чотири пачки на день. Без фільтру. Здоров’я — річ складна. Ні паління, ні дієти з ним не пов’язані. Їж добре — будеш щасливіший.
— Ти казала, що я товстий.
— Правда? Нехай, я все одно не бачу. Це я так, здогадалася.
— Адріано…
— Ти нудний. Колись, — почала вона, гасячи цигарку, — на уроці закону Божого ми говорили про чини серафимів, і отець Мирон сказав, що хоч які ці ангели сильні, та вони завжди дивуються Богові. І людям. Люди Самого Бога здивувати можуть. Майже. Не знаю, чи розумів отець Мирон, про що казав. У війну було вбито стільки священиків, що з тих, котрі вижили, дивуєшся. Не обов’язково вижили найкращі. Ти ж знаєш, у війну ми мали ангела-охоронця? Я його тоді весь час бачила. З червоними крилами. Я його Вікторові показувала. Він не бачив. Він бачив інше. Колись Віктор розповів мені про ліс із деревами-людожерами…
Вона відкинулася на стільці.
— Чому ти не ходиш до церкви? У старій країні це забороняли — та ми знаходили спосіб. А тут тобі вільно — а не ходиш. Це не для того, щоби тобі поліпшало. Просто подякувати. Іноді я шкодую, що мене не розстріляли комуністи. Я багато років ходила до церкви, не розуміючи, що співають на службі. До Другого Ватиканського собору не розуміла і зараз не розумію. Що вони там роблять? Я кажу собі: це неважливо, я сюди прийшла до Бога. А чим це допомогло? Війни не спинило, матері не врятувало…
Адріана підвелась і пішла до комода в кутку, де вправно висунула шухляду й витягла з конверта складений учетверо аркуш. Подала його мені, сказавши, що це прислав Антон, — цей вірш переклав хтось на прізвище Руденко.
— Колись Віктор читав його мені, — знизала плечима Ада. — То тепер ти почитай, — і сіла.
Вірш називався не надто багатообіцяльно — «Весна»:
Не радію рослинній буйності
По ярах і зелених схилах.
Не обдуриш — навчився в юності,
Як дерева ростуть в могилах.
В землю падали ми зеленими,
Та катів не благали в болях.
Юнаки проростали кленами,
Шелестіли юнки в тополях.
Не радію пагінню буйному, —
Знаю, чим поживилось коріння.
Накажу соловейку чуйному
Шанувати мої боління.
Хай ковтає світанки росяні,
Переробить їх в горлі в пісню, —
І усе, що пройшло по осені,
Переграє на молодість пізню.[23]
— Дуже мило. І що ж мені з ним робити?
— З віршем? Це він щось із тобою зробить… У юності, — додала Адріана, і її довгі пальці утворили щось ніби ґрати перед серцем, — я очікувала, що виросту європейкою. Ти не знаєш, як це. Ім’я Стефан Цвейґ нічого тобі не говорить?
— Ні.
— Погано. Бо я і знаю його творчість, і можу заспівати «It’s a Long Way to Tipperary»[24]. Ти майже нічого не знаєш про свою культуру, про свій народ. Їж більше. Ти хочеш стати американцем. Але що значить — американець? Усі звідкись прибули. І століття опісля вони все ще люди звідкись. Багато хто пам’ятає. Ірландці пам’ятають. Англійці. Африканці пам’ятають. Корейці. Євреї. І тобі теж пасує. Якась частина тебе для мене завжди буде чужою. І я ніколи не зрозумію твоєї Америки.
Вона постукала пальцями по бильцю стільця.
— Що це означає?
— Є імена. Традиції. Франц Верфель. Нам слід повернутися до нашої старої країни й відібрати те, що вони в нас украли.
— Не в мене.
— Звісно. Ти свій світ успадкував од нас, — буркнула вона.
— Дещо я зробив сам.
— А що таке «я»? — зітхнула вона.
Певно, так вона розмовляла і з Алексом.
Давнє гнітюче почуття огорнуло нас — особлива слов’янська суміш безнадії, ваги минулого, яке спускається кудись углиб невидимими мережами, падає з неба м’якими, липкими сітями, які зв’язують, душать, залишають із певністю неспроможності діяти. Мати колись казала мені про те, як зустріла Аду біля церкви: «Я розсердилася на неї. Вона стояла там і розмовляла з тією своєю Ніною. Я їй кажу: „Годі привидів. Облиш її, Ніно. Іди додому! Годі“. Ада вариться у власних переживаннях
