Посол мертвих - Аскольд Мельничук

Після їжі він запропонував прогулятися. Призахідне сонце кидало бурштинові промені на сосни довкола озера.

— Тут починається «Золота гілка». Пам’ятаєте? Та, яка надихнула Еліота на «Спустошену землю». Ви не знаєте цієї історії? От уже не вгадаєш, чого зараз люди не знають. Одначе ви тут, просто посеред неї! Тому люди і приїздили раніше до Європи — бо вони чули такі історії й намагалися до них доторкнутися. Подивитися на власні очі. Повітря! — він поплескав себе по пласких грудях. — У такому місці можна жити. Десь там унизу, на озері, є гай Діани. За легендою, те місце охороняє жрець із оголеним мечем. Він чекає на свого наступника — ним стане той, хто його вб’є. Це місце присвятив Діані Орест, син Агамемнона. Троянська війна? Його батька вбила Клітемнестра? Електра — його сестра?..

Він поглянув на мене, щоби пересвідчитися, чи я розумію, про що він каже.

— Щось таке… — знизав плечима я.

— Він убив кримського царя, — в ті краї Ада їздила на літо, знаєте — Крим. Орест там викрав образ Діани і привіз його до Італії. І саме зі золотою гілкою з дерева, що росло в гаю Діани, Еней ходив у царство мертвих. Еней — той, що Рим заснував? — додав він, не довіряючи моїй американській освіті.

Довкола розлягалися тіні сосон — імовірно, далекої рідні тих дерев, про які вів мову Антон. Сонце закотилося за пагорби, проте в сутінковому повітрі ще стояв жар. На дорозі не було жодної машини. У тиші й прозорості я неначе виходив із власного тіла.

— Орест, Еней, Діана… То — старий світ, який швидко відходить. Тому ви тут. Ви шукаєте першопочатку. Вважайте себе щасливцем, що просто наважилися подивитися!

Тоді я переповів йому почуте від Ади про батьків. Антон слухав мовчки. Повз нас прокотилася стара вантажівка із сіном, і ми зупинилися подивитися, як на пагорбі косять траву, а поряд пасуться вівці.

— Таке могло бути. Ваша мати могла таке зробити. Звичайно, говорити про це вона б не стала. Її сестра була жертвою… принесеною заради вас.

Моє серце закалатало.

— Звичайно, саме заради вас: адже що це, як не інстинкт життя? Іноді те, що роблять люди, впливає на наступне покоління протилежним чином. А батько… Ні. Не може бути. Я його трохи знав. Пригадую його остарбайтером — на примусових роботах. Він, пам’ятаю, працював на фермі, де розводили курей. Нацисти так багатьох змушували працювати. Проте солдатом він не був. Ада помиляється.

Він замовк і уважно, але по-доброму придивився до мене.

— Навіть гірше. Таке враження, наче вона збрехала. Навіщо їй треба було робити вам боляче? Я знаю людей, котрі служили в німецьких підрозділах. Тисячі служили. На наших руках кров, без сумніву. Без сумніву. Вам слід про це дізнатися. Не ховайтеся. Дехто став монстром. Але не ваш батько. Скількох людей війна спотворила! Та вони були до того готові, чекали, що їх хтось чи щось спотворить. Лев, чоловік Ади. Я пам’ятаю його вдома — думав, він цілісна людина, а він таке зробив…

Новини ще як слід не вклались у моїй голові.

— Що ж мені робити?

— А нічого. Гріхи батьків. Стара історія. У Біблії сказано, що вони розвіюються через три покоління. Що я можу знати? Для померлих ми вже нічого не можемо зробити, крім молитви, якщо ви віруєте. Я не кажу: не цікавтеся, що зробив ваш батько. Цікавтеся, звісно. Та живіть власне життя. Не потрапляйте в пастку минулого. Минуле може стати відмовкою, легким способом усунутися від того, що відбувається навколо… Розкажіть про Аду.

Коли ми обійшли озеро, вже стемніло. Усміхнений брат Георгій із рушницею привітав нас біля воріт.

Тієї ночі ми потрапили під важкий купол потужної спеки, і я не міг заснути. Я вставав, відчиняв віконниці та вікно, потому зачиняв, коли навколо починали дзижчати комарі. Згадував, як лічив світляків на Блек-Понді, чекаючи, коли повернеться Віктор.

Я вирішив подихати повітрям і спустився у двір, вийшов за браму, перетнув дорогу й подався до лісу, де невидимо горіли запашні сосни. Я пришвидшив ходу, наче кудись прямував. Відтак побіг.

Цвіркуни несли ніч на крилах, хтось трусив зорі в озеро, хоча, може, то діти бавилися феєрверками. Я не знав, куди біжу; немовби якесь бажання гнало мене в гай Діани, де я битимуся зі жерцем, зірву гілку, яка пропустить мене до царства мертвих. Чи повірив я Антонові? Чи Аді? Навіщо чи йому, чи їй брехати? Невдовзі я спітнів, подряпався і зрозумів, що заблукав. Чи отак воно і є — бути американцем: постійна невпевненість, постійне озирання через плече, а там нічого — милі, століття, й нічого в них не видно — і не знати, що далі? Пітьма була настільки глибока, наскільки ясним був день. Утомлений, я вирішив повертатися. Мені треба стати обличчям до теперішнього. Минуле — розбите і розбитим залишиться. Воно мене не задовольнить, не потішить, і виправити його я не в змозі. Щось удіяти я можу здебільшого в моїх справах.

Поволі, навпомацки, пробираючись лісистим пагорбом, я побачив багаття віддалік. Пішов у той бік. Моє серце тривожно билося. Хто там? Цигани? Жрець Діани?

Наблизившись, я побачив три постаті: вони сиділи півколом, спинами до мене. Один чоловік, здається, почув мене, бо підскочив, розвернувся і крикнув:

— Хто тут?

Акцент у нього, здалося, був англійський.

— Усе гаразд! — крикнув я йому, підходячи близько.

Решта двоє теж підвелись і подивилися на мене. Вони були в шортах — через те виглядали значно менш загрозливими, ніж спочатку.

То були чоловіки приблизно мого віку, й, увійшовши у світляне коло їхнього багаття, я помітив прихилені до дерев рюкзаки.

— Стій, не роби цього, — сказав мені перший.

— Вибачте, — сказав я і пояснив, хто я і що тут роблю.

Незнайомці виявилися трьома австралійцями, котрі мандрували по Європі автостопом. Вони пригостили мене дешевим вином, і я зробив великий ковток — а потому сказав, що маю повернутися до монастиря. Повзучи схилом догори, я раптово відчув себе дуже стомленим і старим.

Уранці брат Георгій сказав мені, що Антон поїхав на світанку.

Через тиждень я вирішив, що хай яке корисне монастирське життя — проте воно не для мене. Надто за багатьма речами я заскучив із тих, які бувають лишень у Римах цього світу, і вогні нічного міста дражнили й вабили мене, коли я поночі ходив дахом палацо