Посол мертвих - Аскольд Мельничук
— Ти сприймаєш євреїв як людей, котрі прийшли, не як місцевих. Стосовно твого народу це — «вони», не «наші». Оце я і маю на увазі. При тому, що стільки часу минуло. Це — антисемітизм.
— А що я можу сказати на це? Мій народ? Для мене це теж «вони». Для мене «ми» — це американці, — сказав я.
— Ми живемо не у вакуумі. Ми маємо коріння. Навіть зараз ти не готовий визнати свою співучасть? Хоча б зараз, один раз?
— Мою співучасть? Співучасть? Та я, бля, у Нью-Джерсі виріс! — я почував лють і сум’яття.
Урешті я порушив тишу.
— То ти з реформістів?
— Не намагайся змінити теми! — в її голосі бринів гнів.
Ми люто перезирнулися.
— Чому тобі так важко це сказати?
— Бо я хочу вважати себе кращим, аніж я є, — відказав я.
— Розумієш, — уже дещо поступливо промовила вона. — На мою думку, після Голокосту все змінилося. Для всіх. Забудь про свій голод. Я так це сприймаю. Голокост і Хіросіма закінчили століття. Тисячоліття. Ми вже в цілком новій ері. Ти хіба не розумієш? Щось у цьому є дивне. Європа стає єдиним племенем, у нас оця всіляка електроніка з’явилася. Річ не в науці — сталася велика зміна.
— А як це пов’язане з тим, про що ми говоримо?
— Старі цінності не мають ваги. Усі починають спочатку.
З реєстрації лунали нервові голоси: пожилець скаржився на сусіда-музиканта, котрий репетирував.
Шеллі змінила тон.
— Слухай, хотіла спитати. Ти почуваєшся інакшим через те, що сталося з твоїми батьками?
— Ти жартуєш?
— Те, що турбує інших людей, ніколи не бентежить мене. Я стільки років намагалася зрозуміти оцю постійну конкуренцію. Батьки невпинно підштовхували. Та вони розповідали мені про те, як усе могло моментально змінитися. З таким минулим, як у нас, більша частина того, чим переймаються інші люди, здається безглуздям.
Під час тієї конференції ми багато спілкувались особисто. Я неначе знайшов ту людину, з котрою, сам того не знаючи, розмовляв цілий той час, і, хоча розмови не завжди були веселі та приємні, я був одержимий ними, немовби хотів щось завершити, мовби ті нитки життя, які заплуталися до мого народження, нарешті почали розплутуватися.
Шеллі здивувала і себе, й мене, погодившись зустрітися по приїзді до Бостона. Після майже року побачень вона повела мене знайомитися з її матір’ю.
— Не кажи їй, що ти українець, — попередила вона.
— А що казати?
— Просто скажи, що ти лікар із Нью-Джерсі.
— Це допоможе?
— Ні.
Ну, звичайно ж, ні. Життя з новими родичами стало для мене новою подорожжю, та історії нашого притирання одне до одного не місце в цій книжці. Я згадую тут цей епізод лише тому, що поштовх тим подіям дала Ада, і до Ади до Рузвельта нам іще потрібно повернутися.
Невидимий світ
1
— …і вони стрибнули з літака разом, але його парашут не розкрився.
— Адо!
Я заходився чхати.
Запала мовчанка. Під нами жахливим голосом завив собака, заторохтів радіатор, а крізь розсохлі віконні рами знай віяло холодом.
— Іноді я відчуваю, що життя, в якому ми рухаємося, — як вітер. І думаю: я буду тут завжди, — сказала вона, знову закурюючи. — Інші люди приходять і йдуть, а я тут назавжди.
Її видовжене обличчя в сутінках наче стало сумним.
— А я не назавжди, — сказав я й підвівся. — Або ми зараз побачимо Алекса, або я піду, а ти візьмеш те, чого хочеш, від когось іншого.
Здається, вона зрозуміла.
— Допоможи, — нарешті промовила вона, намагаючись підвестись, і я нахилився, підхопив її за лікоть, задихаючись від запаху парфумів, які вдобрювали димний ґрунт.
Під поглядами коней і хортів, тоді вниз у коридор, де над головою громадилися купи телефонних довідників і «жовтих сторінок».
— Що це таке?
— Книжки? Це Віктор їх збирав.
Її ліва рука намацувала шлях, ніби комашиний вусик.
Вона відчинила спальню, і я, як і тоді, ввійшов туди за нею. Ті самі зеленкуваті шпалери з квітами, потьмянілі, у плямах від диму та часу. На високих затінених вікнах — важкі штори. Повітря навіть іще густіше, ніж у вітальні. Наче у банку напхали зелених плодів, пелюсток, фотографій, шматочків кори — й усе те роками пліснявіло в теплиці: розтоплений віск, який поволі застигає, грудка смоли, в якій зав’язли комахи й окремі частини їхніх тіл. Комод, облицьований горіховою деревиною, на якому досі лежать усіляка косметика, щіточки, олівці, зім’яті серветки та крабова клешня, прихилена до стіни, — а над комодом дзеркало. Навіть сліпі фарбуються.
Ліжко стояло збоку від дверей, тож у дзеркалі я побачив його: він лежав на покривалах повністю вдягнений. Той самий лис, за яким гналися собаки. Спітніле пом’яте обличчя. Потерті джинси та біла сорочка з плямами кольору гнилої полуниці. Я згадав, як торкнувся крові на його руці, коли Алекса покусали змії, й підійшов швидко, схилився і поклав руку йому на чоло. Тепле. А мені здалося, що він мертвий.
Я подивився на Аду: вона стояла у дверях, чекаючи на вказівки. Атмосфера в кімнаті була наелектризована: мертве повітря бриніло — наче від крику невидимого птаха.
— Що?
Я схилився і розірвав на ньому сорочку. Біла, ніби збиране молоко, шкіра. На животі приблизно на п’ятнадцять сантиметрів нижче від сосків зяяла рвана рана, схожа на губи, — немовби його хтось укусив чи, ймовірніше, потягнув ножем-пилкою.
— Адо!
Моє серце вискакувало, я стискав Алексове зап’ястя, прикладав долоню до його грудей.
Він помер. Зовсім нещодавно. Незріле обличчя напухло. Волосся — брудне. Очі — заплющені. На зеленому покривалі — червонясті плями.
Хлопець, на котрого на відпочинку напали змії. Круко, готовий стати до бою зі світом у парку Вариненко, який біжить вулицями Рузвельта, наражається на бійку в «Плузі».
— Адо!
Вона так і стояла, завмерши біля дверей, обличчям до вікна навпроти, біля дзеркала. Її сережки задзвеніли.
— Учора вночі. Навіть під ранок. Розбудив нас, подзвонив, — розказувала вона. — П’яний, бурмотів щось нерозбірливе. Бійка. Якісь дурниці.
