Посол мертвих - Аскольд Мельничук

Аскольд Мельничук

Посол мертвих

Усі права застережено відповідно до міжнародних і панамериканських конвенцій. Жодної частини цієї книжки не можна використовувати чи відтворювати у будь-якій формі без дозволу видавця, крім коротких цитат у критичних статтях і оглядах.

Книжка є витвором уяви. Імена, персонажі, місця та події автор або вигадав, або використав у художній спосіб. Будь-яка подібність до дійсних подій чи осіб, живих або мертвих, суто випадкова.

Фрагменти роману було вперше опубліковано в часописах «The Antioch Review», «The Southwest Review» та «Story Quarterly». Я дуже вдячний редакторам цих журналів: відповідно Робертові Фоґарті, Віллардові Шпіґельману та М. М. М. Гейс — за підтримку.

Також дякую фонду Культурної ради штату Массачусетс і фонду Лайли Воллес від часопису «Readers’ Digest»; моїм друзям за моральну підтримку, моєму редакторові Доун Сеферіан і особливо — моєму агентові Лейну Закарі.

Присвячую Алекс

Ніщо не залишається на місці. Усе опиняється деінде. Але та істота, котра опинилася не на своєму місці, перебуває у вигнанні, вона потребує, щоби її провели назад, урятували. Розбиття посудин триває протягом усіх подальших стадій еманації та творення: усе в певному сенсі є розбитим, усе має певний ґандж, усе недовершене.

Ґершом Шолем

На що ж забракло людям слова за життя,

Те висловлять вони по смерті: і за них

Вогонь промовить з-поза меж живої мови.

Томас Стерн Еліот

Родина Круків

1

Ада Крук сиділа майже в цілковитій темряві, коли я ввійшов до вітальні. Усе навколо неї здавалось ідеально акуратним, усе було на своїх місцях: журнали та книжки височіли запилюженими стосами на кавовому столику й на столі в кутку. Вишивані завіси притамовували вечірнє світло, надаючи квартирі такого тихого вигляду, як буває в музеї щойно після закриття.

Я поставив торбу, зняв куртку, перекинув її через руку, і на килим посипався сніг. Було холодно. Вікна в помешканні були високі, з розхитаними рамами. Я розім’яв затерплу за час перельоту шию, відкашлявся; в горлі вже трохи дерло. На вилинялих шпалерах було зображено мисливців, котрі навскач доганяли, напевно, лисицю; в мене виникло враження, мовби вони за мною стежать. Менш відповідного цій квартирі візерунку годі було дібрати. Помешкання розташовувалося на третьому поверсі триповерхового будинку в портовому районі у північному Нью-Джерсі, де я народився тридцять із гаком років тому; мешкали там переважно гаїтяни. Та річ була в тому, що Ада сама ті шпалери наклеїла в нещасливу годину, в пам’ять про Антона, поета-емігранта. У цьому світі, щоби кохати поета, треба бути несповна розуму.

Ада, чиє видовжене обличчя з правильними рисами немовби витягували довгі, майже до плечей, сережки, сиділа нерухомо, наче механічна ворожка за склом, — таких раніше показували на ярмарках. «Донно Крук!» — закортіло мені звернутися до неї.

— А ти роздобрів, — привіталася вона.

— Увімкнути світло?

— Навіщо? Я знаю, як ти виглядаєш. Ми обоє знаємо, що є в кімнаті. Відколи ти був тут востаннє, в ній нічого особливо не змінилося.

Мене охопило якесь сум'яття, я неначе забувся. Замість ставитися до Ади як до майбутньої пацієнтки, я відчував, що маю її слухатися, як тоді, коли був хлопчаком.

— Перепрошую, — мовила вона, глянувши повз мене.

Я дивився, як вона підводиться з крісла і важко ступає коридором, тримаючись то за меблі, то за стіни. Довга чорна сукня тепер приховувала ноги, якими вона колись пишалась і виставляла напоказ від колін. Незабаром їй знадобиться ціпок. Поки я фіксував для себе сліди руйнівної дії часу, до кімнати сором'язливо ввійшов її брат Віктор і спитав, чи не хочу я чого-небудь випити. У руці він мав чарку з прозорою рідиною — як мені видалося, горілкою. Між його брезклими губами диміла цигарка. Обличчя його у тьмяному світлі мало колір запраної кавової плями на скатертині.

— Дякую, ні. Чому вона мене викликала?

Того ранку, коли ми з дружиною, як завжди у неділю, читали газету в ліжку, в моєму домі у Бостоні задзвонив телефон. Я почекав, доки ввімкнеться автовідповідач. Коли ж почув, що людина, котра телефонувала, назвалась Адою, матір'ю Алекса, мого друга дитинства, то зняв слухавку. Серце в мене стислося: чому вона, ніколи мені не телефонувавши, раптом вийшла на зв’язок? Я не бачив її від часів нашої розмови після похорону мого батька. Мабуть, Алекс дав їй номер.

Її голос звучав серйозно. Вона спитала, чи я і далі працюю лікарем, — наче з цієї роботи люди подають у відставку. Я кивнув у слухавку. Що їй потрібно? Чи це терміново? Було терміново. Чому не можна викликати місцевого лікаря? Не можу. Вона хотіла, щоби я прибув до Рузвельта. Негайно. Чому — сказати не могла. Коли приїду, пояснить. Сумніваюся, що Ада коли-небудь бувала у Бостоні: їй видавалося, що це щось на кшталт сусідньої вулиці.

Відмовити їй я не спромігся. Відколи померли батьки, я втратив зв’язок із громадою, в якій виріс. Тепер у мене з’являвся шанс відновити зв’язок, хоча місток, який спорудила б Ада, все одно вийшов б доволі хисткий.

Я коротко виклав суть справи Шеллі — вона впродовж уже багатьох років не раз вислуховувала від мене і про Аду, і про Алекса, та ніколи їх не бачила — і вже опівдні був в аеропорту Лоґан, чекаючи на найближчий рейс «Delta Shuttle»[1]. Та й Алекс кілька днів тому зателефонував мені — вперше за багато місяців. Голос його був невеселий, однак Алекс уже віддавна не надто веселився. Ми трохи поговорили: він розповів мені новини про його негаразди на роботі, я йому — про те, як пацієнт погрожує мені судом, і ми пообіцяли один одному невдовзі побачитися.

Рейси відкладали, об’єднували. Очевидно, у Нью-Джерсі йшов сніг. Коли ми нарешті злетіли, вільних місць у салоні не було. Сусід без кінця торохтів по мобільному телефону, що було заборонено. Так і кортіло наскаржитися на нього стюардесі — нездорового вигляду брюнетці з невиразним середньозахідним акцентом. Мені було неспокійно. Адин голос виринув зі занадто глибокого минулого. Сусід знай усе сопів і шморгав носом — і, коли ми сіли в Ньюарку, мені вже дерло в горлі.

Я зателефонував до Шеллі, сказав, що прилетів. Тоді таксі помчало мене крізь лютневий сніговій