Посол мертвих - Аскольд Мельничук
Хвороба зникомості
1
Повернувшись до Рузвельта, ми несподівано зустрілися з Круками у Святого Климентія. Кожної неділі з-під дещо облуплених золотих бань церкви старі та нові емігранти розходилися вулицями міста. Хто б сказав, що для громади це — особливі дні? Серед приголомшливо нового, незнайомого світу люди реагували на зовнішні сили, роздмухуючи внутрішнє місіонерське полум’я. Вони збиралися в ім’я Бога — і спільна мета заряджала живим запалом кожну душу. Тільки мама намагалася боротися з інерцією минулого. «Господи, та ми ж у Нью-Джерсі, — повторювала вона. — В Америці, в Америці!»
Тато щасливо всміхався. Він зазвичай повторював: «Почати рятувати ніколи не пізно», — і колись мені пояснив, що єдиний спосіб побороти власні страждання — це полегшити страждання іншої людини. Він вітав усе, що робила мама: від борщів, які вона варила, до одягу, який йому добирала, навіть її гнів на те, що він занадто нею клопочеться.
Хай що відбувалося з нею в старій чи у новій країні, мама вперто знаходила причини радіти. То був рідкісний дар. Поки тато працював і куняв на заняттях із медицини, мама тішилася, годуючи родину та пташок, кришила скоринки на бильця ґанку, залюбки ходила на закупи й ніколи не нарікала на щоденні обов’язки, якими була заклопотана від п’ятої ранку до того часу, коли я давно вже був у ліжку. Вона десь переплачувала, щось недоварювала та обмінювалася чутками з продавчинею в «А&Р». Такі були її радощі.
Вона була велика — та огрядність не сповільнювала її: вона літала всюди з грацією танцівниці, хоча на вигляд скидалася радше на оперну діву.
Вона почувалася як удома у своєму районі з акуратних сіро-зелених триповерхових будиночків, де на балконах було натягнуто мотузки, наче під куполом цирку чи мовби снасті на щоглах понад бурхливим морем, — у Форт-Гіллсі таких гострих відчуттів вона вже не мала. З хідників тут і там проростала трава, вони були вкриті битим склом, а на металевих сітках вилися троянди, ще якісь квіти, кущі помідорів… У Рузвельті будинки тулились одні до одних, шукаючи розради, — і знаходили. З утіхою, що просочувалася крізь ту співпричетну бідність, не могло зрівнятися таємне та заплутане життя передмість.
Вулиці просто кишіли цікавими персоналіями: від Френ Парке, яка вирощувала план у ящику для квітів на вікні, до П’єтро, який раніше був художником у Ґринвіч-Вілідж, але потому запив і здався на милість своїх особистих демонів — і тепер прогулювався Фултон-стрит у маскарадних костюмах. У понеділок він починав як Адам, відтак перевтілювався по черзі в єгипетського раба, в Ричарда Левине Серце й у Бенджаміна Франкліна. У суботу від нього можна було чекати несподіванок: може, Одрі Гепберн чи, приміром, Гаррі Трумен?
У неділю він ніс вулицями на плечі хрест, зроблений із кілків, до яких підв’язують помідори. Назвати його божевілля милим язик не повертався. Іноді він стояв на розі й кричав до перехожих: «Гей, ішли б ви, звідки взялися, — понаїхали тут, мадяри сучі!» Та проти щоденного Геловіну закону не написали. Поки його двоюрідний брат Люк із Байонни платив за його квартиру, П’єтро наряджався, як сам хотів. Та й більшість родин мала давати раду кожна своєму подібному П’єтро, а то й не одному…
Мама несла свою чималу вагу коридорами та переходами цього світу, махаючи комусь рукою, щось куштуючи, когось приборкуючи, люблячи, часто перепрошуючи й нікому не кланяючись.
2
Тим часом материне ставлення до Круків ставало дедалі жорсткішим. Певно, вона чула щось від сусідів. З одного боку, вона, бувало, бурмотіла якісь співчутливі сентенції про те, як важко її друзям, але з другого — намагалася переконати мене більше часу відводити для навчання, а менше — для Алекса. Проте не дати мені ходити до нього могла тільки безпосередня заборона, — цей дім дедалі сильніше надив мене своєю анархічною атмосферою. У Круків я навчився курити, вперше скуштував горілки й віднайшов сенс тієї загадкової пісні сирени, яку вже чув, але не розумів.
Алекс, який успадкував сміливу уяву від Ади, розповів мені, що народився з недугою, яка зветься хворобою зникомості. Ада теж казала про це, а пізніше я чув цю колоритну маячню й від одного-двох старосвітських фахівців. У перші місяці життя його шкіра, щойно він прокидався, ставала така прозора, наче випаровувалася, — він ніби перетворювався на пульсуючий клубок судин, м’язів і бордових внутрішніх органів. Здавалося, наче якась частина його єства не хоче прокидатися. Єдиним способом, яким він не давав собі зникати далі, був крик.
Адріана жахалася. Вона носила його до доктора Гліба, який робив огляди з цигаркою «Pall Mall» у зубах. Його попелясті пальці обмацали вуха та задній прохід дитини — й він сказав:
— Так-так, malus invisiblus, хвороба зникомості. Не часто таке можна побачити в Америці, а у Старому світі цього повно.
Він прописав відхаркувальне і сказав Адріані, щоби затикала собі вуха, якщо їй докучає крик. Це треба перетерпіти, іншої ради немає, — організм просто адаптується до світу.
— Переросте, — запевнив лікар.
Схоже, він мав рацію: настав день, коли крик став словами. Алекс переконував, що промовив перше речення в тому віці, коли інші діти ще не вміють відрізнити пальця від пипки.
— Ось запитай в Ади, — додавав він.
У дванадцять років Алекс рости закінчив і мусив вивчати свої здатності. Ні Пол, ані Лев не були до нього поблажливі. Не дивно, що він чинив опір; і коли бунтував, то найчастіше його жорстко ставили на місце. Тож він ховався в собі, у своєму малюванні та фантазіях, і це позначалося на його обличчі: крихкому, губатому — унікальному слов’янському поєднанні вилицюватості з гострим гоголівським підборіддям, із м’яким темним волоссям, із великими несподіваними зеленими очима, блискучими, як мокре листя проти сонця. Провівши кілька хвилин із ним, я опинявся в епіцентрі його пристрастей і одержимостей, яких побільшало без ліку, відколи батько пішов зі сім’ї. Він став затятим колекціонером: сушив квіти для гербарію, збирав каштани, як білка, й відпарював марки від усякої безглуздої кореспонденції. Алекс збирав сірникові коробки, пляшки з-під пива, монетки та кістки, — на його письмовому столі радами
