Посол мертвих - Аскольд Мельничук
Його дивацтва задовольнили б найвибагливішого невротика. Він постійно і безпричинно мив руки, а часто міг цілий день проходити в рукавичках. Їх Алекс мав понад десять пар, серед яких три пари — гумові різних кольорів (у таких він малював), але здебільшого надавав перевагу дешевим замшевим на вовняній підкладці.
Ще його чимось нервувало волосся, тож при кожній нагоді Алекс глузував із тих, у кого воно стирчить із носа, й не сприймав борід. Він довго не бажав читати Волта Вітмена через незмінну кошлатість поета. Алекс постійно доглядав власні брови, а в дорослому віці голився тричі на день — хоча перед тим відбув і довговолосу стадію, яка, може, трохи полегшила це неприйняття.
Енергія його була просто невгамовна. Можна було уявити, що саме такі діти надихнули винахідника риталіну[2] працювати понаднормово. У його товаристві я сам неначе розчинявся, вражений власною формою хвороби зникомості.
Алекс постійно кудись поспішав, вишукував то череп жаби, то монетку з індіанцем, стрибав од радості, знайшовши сірникову коробочку в формі машинки чи пачку цигарок, яку хтось забув в автобусі. Загалом, не надто важило, який саме привід мали його радощі. Досить швидко ця шалена енергія проявила себе в цікавості до сексуальних питань — і це прискорило також і мою обізнаність.
На довершення всього в ньому вирувало обурення історичною несправедливістю. Наші батьки прибули з країни, яка по війні майже зникла, і це мало певні особливі наслідки, від яких мене загалом рятувало ходіння до католицької школи при нашій церкві, де мої турботи було обмежено більш-менш знайомим комплексом обставин, пов’язаних з агресивними монахинями та сердитими дияконами.
З іншого боку, для Алекса школа започатковувала грандіозні нещастя публічного життя, в якому хімія бежевих кахлів, шаф із вентиляцією, очманілих від гормонів дітей у приміщеннях, звідки було витравлено будь-який затишок, як індивідуальність із ідей, мала сприяти корисній для юних душ атмосфері.
— Як тебе звати? — суворо спитала вчителька четвертого класу.
Місіс Ліннеан мала довге обличчя, коротку руду зачіску, і такі самі руді пасма стирчали в неї з вух, а численні мозолі на ногах сильно псували їй дні роботи у школі.
— Алекс Крук.
Маленький і худенький Алекс іще не переріс своєї хворобливої блідості, попри очевидну силу вдачі, — і, здається, саме це дратувало декого з учителів.
— «Crook» — як «шахрай»?
— Ні, просто «К-г-u-k». Через U.
Здавалося би, що тут такого? Алекс червонів. Він відчував, як цілий клас дивиться на нього під час цього щорічного принизливого ритуалу: звичайно, зараз уже вся школа знає, хто він і звідки. Та, як виявлялося, це не допомагало, і щороку він знову мусив пояснювати новим учителям правопис свого прізвища.
— Що це за прізвище?
Отримавши відповідь, учителька дивувалася.
— Покажи, звідки це прізвище, всім на мапі, Алексе.
Він виходив до дошки. Однокласники глузували з його коротких штанів і непідтягнутих шкарпеток. Черевики йому були замалі, а ззаду з-за пояса його рибальських штанів кольору хакі стирчав «хвіст» сорочки. Переминаючись із ноги на ногу, він дивився на карту, зовсім не схожу на ту, яку роздивлявся вдома. На шкільній його країни не було. Хоч як він придивлявся, стара країна не знаходилася. Його переповнювала тривога: що ж сказати? Як пояснити вчительці? Вона скаже, що він брехун, і чи так уже й помилиться? Він хотів стерти себе так, як місіс Ліннеан витирала крейду з дошки, і зусиллям волі намагався повернути собі зникомість.
— Не тут, — упевнено казала вона, — це тепер у Росії.
Коли він переказав удома слова вчительки, Адріана висміяла його, що дав собою попихати людям, котрим треба би трохи повчити історію.
— Ти народився не меншістю. Ти народився хлопцем, — і вона знову розповідала йому про будиночок над морем і про діда, котрий був суддею.
Вона казала, що його дух і духи інших предків приходитимуть до нього і стоятимуть коло ліжка, якщо він їх забуде.
— Перші відомості про наш народ походять із дванадцятого століття, — сказала вона. — Пам’ятай і шануйся.
Проте і її переповнювало обурення. Власний син не вірить у те, що вона розповідала йому про минуле. Чого ж тоді інші йнятимуть їй віри? І вона сама стільки всього ще не знає про своїх батьків і ніколи не дізнається, бо вони померли доволі молодими, а вона ловила себе на тому, що сама заповнює прогалини тим, що їй думається.
Одній банді Алекс особливо муляв очі, від чого туалети і порожні вулиці поза територією школи перетворювалися на небезпечні зони. Одного разу Майк Браєрс і його компанія, наспівуючи дражнилку, оточили Алекса — та нагодився Пол, побачив, що його братові непереливки, і побіг на допомогу. Банда в капюшонах розбіглася. Пол штурхнув Алекса зі словами: «Ну, слухай, малий. Чого ти? Не давай себе образити. Якщо даватимеш — затопчуть. Ти хіба не розумієш?»
Бар’єр між Круками та їхніми однолітками, як видається, можна було подолати у спорті, й, поки Пол проривався в цій сфері, Алекс залишався серед аутсайдерів, плекаючи злість і зневагу до вчителів.
— От дивися, — казав Пол. — Хтось народився сліпим. Хтось сирота. Хтось не знає, в якому столітті живе. Ото така справедливість.
— Ти скоро грати у бейсбол захочеш, — простогнав Віктор, хитаючи головою. — А як не захоче — вони його незлюблять… — додав він, відпивши вина зі склянки для соку і звертаючись уже не до Алекса. — Йому варто це знати, Адріано, і тобі — теж. Щось треба зробити, щоби вписуватись. І не лише у дітей так. У дорослих — іще гірше.
Віктор кивнув сам до себе, запалив цигарку й огорнувся димом. Слава Богу, в нього це вже позаду. У старій країні школа була не краща. Вони вчили такі предмети, як історія комуністичної партії, причому цей предмет викладали вічно п’яні партійці… Тьху.
І він казав:
— Сталін, знаєте, вчився на священика. У семінарії. У Грузії. Ректор-росіянин постійно стежив за хлопцями. Зазирав до їхніх шухляд і шаф, а якщо в когось знаходили заборонені книжки, то його замикали. Там панувала параноїдальна атмосфера. Серед книжок, які вплинули на Сталіна, були романи Віктора Гюґо та «Походження людини» Дарвіна.
