Посол мертвих - Аскольд Мельничук

вміститись одному з нас, — у ній родинні речі перепливали океан, а тепер там тримали одяг на інший сезон. Ми з Алексом по черзі грали роль покійника. То був час, коли він іще стверджував, що бачить Адиних привидів. Алекс підіймав жовте віко, і я тихо прослизав і лягав на м’яке ганчір’я, що пахло нафталіном. Алекс був розпорядник похорону та священик в одній особі й починав верзти довгу нісенітницю, відспівуючи «покійного». Тим часом я лежав у скрині, уявляючи, як воно — бути мертвим. Алекс не поспішав закінчувати своєї служби, пародіюючи печальні церковні обряди нашого дитинства. Я пам’ятаю, як глибоко я занурювався в себе й у темряві чув якесь шурхотіння на підлозі, уявляв, що бачу павуків завбільшки з кулак, із ногами-ходулями, вкритими щетиною, а на кінцях вони вигинаються й утворюють блискучі гаки з губами… Наді мною Алекс продовжував імпровізовану панахиду. Опісля він сідав на віко, і я не міг вилізти, він не відповідав, коли я кричав, і, намагаючись вибратися, я, пригадую, думав, що пекло — це таке місце, де ніхто не відповість на твій поклик.

Вікна у батьковому домі було відчинено, та вулиця в нашому просторому передмісті лежала тихіша, ніж цвинтар. Я довго був у своєму власному місті. У місті, яке тисне на людину так, що друзі змагаються між собою, а коханці поводяться, мов хижаки. Попри роки гри в теніс і всіляких тестів, я все ще ненавидів конкуренцію і гадав, як це світ потрапив у цю кабалу постійної боротьби та міряння силами. На третьому курсі медінституту я почувався на межі сил і, звичайно, був дуже вразливий. До пізньої ночі мене не покидали християнські думки, і я погано спав. Кілька разів за ніч уставав і випихав голову у вікно, дивився на незмигний місяць.

Тоді я і замислився про Аду. Ми з нею пов’язані. Ада приходила на обидва похорони. Вона не лише знала мене маленьким, вона й кохала мене юнаком. Я так довго її уникав через оте побачення вдень — і тепер вирішив зателефонувати. У найкращому разі я сподівався, що вона розповість мені щось про моїх батьків — те, що доповнить їхній образ у моїй уяві й утримає його там. А якщо вона не матиме чого додати до мого незнання, то я принаймні проведу кілька хвилин у товаристві людини, котра пам’ятає старе життя. Я не міг дочекатися ранку.

Аду, здається, не здивував мій дзвінок, і вона сказала, що буде рада бачити мене у будь-який час.

Я сів у батьків «лексус» — тепер мій — і поїхав до Рузвельта.

Світ, це дзеркало кімнати сміху, не дозволяв мені тихо пройти його видовищною поверхнею. Мені б сподобалося таке життя — тихо працювати і зникати, ніби ті хмари надвечір, і матеріалізуватися важкою масою, розпадатися на різні фігури, так як небо раптово заповнюють вівці, які просто на очах розчиняються у світлі, що поступово згасає.

За вісім років до того Ада була більше схожа на жінку, з котрою я переспав, аніж на позбавлену статі сивілу, яка тепер сиділа навпроти, а зір її здавався напрочуд гострим.

Про той день вона не згадувала.

— Хочеш знати про батьків? — промовила вона, коли ми вже сиділи в кухні. — Уже знаєш. Вони хороші батьки. Я твоїй матері заздрила. Ти був такий славний хлопчик. Що тобі ще треба?

Чи вона насміхалася з мене? Чи забула?

— Вони ніколи мені нічого не розповідали, — сказав я. — Майже ніколи не говорили про минуле. Ти знаєш, як вони жили. А я навіть б не зміг знайти, де вони колись мешкали.

— А тобі навіщо?

— Ну, це ж природно, хіба ні?

— Для тебе — можливо. А для Алекса — ні. Мій син ніколи не хотів слухати про мій світ.

Я б міг багато що сказати: що Алекс утікав од минулого з такою самою силою, з якою Ада намагалась у ньому жити, що йому важко було узгодити теперішній час із минулим без ускладнень для майбутнього.

— Я ніколи не могла зрозуміти, як воно так із тобою вийшло… — сказала вона.

— Що ти хочеш сказати?

— Твої батьки пройшли через те саме, що й ми, навіть гірше. Бідолашна твоя мама…

Пауза. Вона подивилася на мене — як мені здалося, хитро.

— Ще гірше?

— Кажуть, вона з'їла власну сестру.

Ці слова прозвучали якось химерно, гротескно — я подумав, що вона жартує. У її голосі були тінь, темний шепіт, якась жорстокість.

— Не знаю, чи це правда. То було в голод. Знаєш той голод? У тридцяті роки — мільйони людей загинули. Були різні випадки, — ти, напевно, чув. Хто знає, чи правда? Один із таких був у родині її матері. У селян забрали весь урожай і вивезли його до міст. У селян закінчилася їжа, тварин усіх поїли до єдиної: коней, курей, собак, котів… І взялись одне за одного. Молодша сестра твоєї матері померла, і твоя бабуся намагалася зберегти життя твоїй матері, як тільки могла. І їй вдалося. Вберегла…

Ці слова врізались у мою пам’ять, і згодом на самоті я прокручував їх у голові.

Моя мати була повна жінка з хорошим апетитом. У моїй пам’яті вона пече торт із лаймом у горах, розвішує прання в Рузвельті, прибирає порохотягом на сходах у Форт-Гіллсі, і з-під халата видно її масивні литки. Вона задихана, усміхається, має друге підборіддя.

— А батько?

Вона відказала:

— Петро — надзвичайний чоловік. Де в нього тільки сили бралися! Він постійно працював. Праця звільняє. У поті чола. І в юності теж працював. І на німців, коли доводилося. Я бачила його у формі. У коричневій сорочці. Вони просто до себе хлопців забирали, геть усіх. Він не з власної волі туди пішов. А який мав вибір? Міг у підпілля піти. Дехто йшов. Один із моїх братів, наприклад. Але йому ж і було тільки сімнадцять років. Не погодився би — розстріляли б. Це всім було зрозуміло…

Гадаю, до того часу я сприймав себе як загалом щасливу людину. Мені багато в чому пощастило. Дитинство минуло на Блек-Понді за футболом, із Алексом Круком і з Гетті Флорентиною, у Форт-Гіллсі — з тенісом. Грошей було не занадто багато, проте я не спізнав, якою працею їх здобувають. А головне — я почував, що мене люблять. Раптом виявилося, наскільки пласким було моє уявлення про світ.

А що, власне, сказала мені Ада? Що моя мати — канібал, а батько — фашист?