Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська
Раннього ранку, коли темрява ночі вже почала відступати, а світло дня ще не розпорошило мороку, мінійці прибули до пристані на покинутому острові Тиніас, де вирішили перепочити. Така панувала тут тиша, що їхня власна нава і вони самі видавалися собі примарами з іншого світу. Зненацька земля під їхніми ногами задрижала і перед очима з’явилося неземне видіння, сповите у ясну завісу, що промчало над островом і щезло по той бік небосхилу. І, хоча тривало це лише мить ока, безпомильно розпізнали зі срібного лука, що то син Латони мчав із Лікії до країни Гіпербореї. Мінійці, охоплені богобійною шанобою, збудували олтар на честь божественного сина Латони та офірували йому стегнову кістку дикої кози, пійманої на пасовищі. Потім обійшли хороводом довкола жертовного вогню, і танцювали до ранку, співаючи гімн на честь Аполлона, аж доки вогонь не згас. Принесли урочисту обітницю, що ніколи не зрадять божество. Перепочивши три дні, із західним вітром залишили острів.
Тепер пливли вздовж родючих берегів, заселених маріандінами. У столиці зупинилися, а цар та людність вітали їх як героїв — бо колись у Маріандіні гостював переможець амазонок Геракл, повертаючись із Теміскіри. Тут аргонавти пережили глибокий смуток, втративши двох товаришів. Один загинув під час полювання, влаштованого на честь мінійців, а стерничий Тіфій помер від лихоманки. Натомість стерничим нави став Анкей із Тегеї.
Повільно наближалися до гирла ріки Галіс, звідки починалося приморське царство амазонок. У глибині суші простяглася могутня, хоча й не така вже могутня, як сотню років тому, імперія гетитів. Обидві держави були у союзі з Троєю.
Здалеку помітили на мурах Теміскіри загони озброєних амазонок, що тримали луки нап’ятими до пострілу. Після походу Геракла амазонки не впускали грецьких кораблів до своєї гавані. Натомість ахейці не забули, як амазонки вторглись до Ахейї, так що битви точилися на вулицях Афін.
— Це небезпечне місце, — промовив Ясон. Усі вхопилися за весла і мовчки напружили м’язи. «Арго» швидко мчала вперед, розпорюючи хвилі, які, здавалося, самі розступалися. Піт стікав по шиях і спинах мінійців, а жили пучнявіли, але вони не зменшували зусиль, доки мури Теміскіри не щезли, поглинуті далечиною, і ще довше, аж поки врешті не побачили чорних димів над країною халібів. Халіби не орали ріллі, не садили плодових дерев, не випасали худоби, але вдень і вночі, чорні та закопчені, кували залізо.
Був на Чорному морі маленький острівець, де амазонки збудували колись олтар, — тут аргонавти вирішили стати на перепочинок. Раптом над «Арго» з’явилася густа чорна хмара і серця мореплавців сповнились тривогою. Коли хмара опустилася, побачили, що були то птахи, — боривітри, жайворонки, луні, побережники та качки, — всі вони, повертаючись з Єгипту на північ, поспішали до того острівця, що й аргонавти. І так укупі люди та птахи зупинились на маленькому клаптику суші, щоб випростати потомлені рамена або крила. Потім мінійці відшукали прадавню святиню; була вона оточена колонами, без даху, повністю відкрита небу. На дворищі стояв олтар, висипаний із дрібної гальки та з чорним жертовним каменем. Аргонавти принесли на ньому в жертву вівцю, а потім розпустили паруси та попливли далі.
Вже смеркалося, коли Аргос підійшов до Ясона і сказав:
— Ми вже біля Аї[108]. Видно палац і святиню Ареса.
Ясон наказав згортати вітрила та опустити щоглу. Аргонавти ухопилися за весла і під завісою темряви прокралися до широкого гирла ріки Фасій.
По лівій руці мали вони Аю, столицю колхів — на тлі могутніх Кавказьких гір, по правій — рівнину Ареса зі святинею, перед якою ріс Дуб із повішеним на ньому Золотим Руном.
Ясон наповнив золотий кубок вином і вилив до ріки на честь Матері-Землі та богів Колхіди, а ще за душі померлих героїв.
У затишному порослому очеретом рукаві Фасію аргонавти кинули якір і скликали нараду, що тривала аж до світанку.
Палац царя Аєта був величною дерев’яною будівлею, що складалася з трьох частин, обнесених потрійною огорожею. У головному будинку мешкали цар та цариця. Одне крило займав царевич Апсірт, друге — його зведені сестри: Халкіопа, вдова Фрікса, та молодша від неї прекрасна Медея.
Цього дня Халкіопа стояла на дерев’яній критій терасі, коли побачила, що від брами у бік палацу прямує семеро чоловіків у грецькому одязі. Перехилилася через балюстраду, щоб краще придивитися, і раптом почула, як завмирає їй серце — серед прибульців побачила своїх синів. Швидко спустилася сходами, вибігла на дворище і розкрила обійми, у які кинулися Аргос, Кітісірос, Мелас і Фронтіс.
— Видно, сама доля хотіла, щоб ви не зоставили свою матір самотню і згорьовану і поселилися у Орхомені, де б цей Орхомен не був, наче тут мало землі та золота, — промовляла Халкіопа, плачучи і цілуючи синів, а вони обіймали їй шию і коліна.
Тимчасом з палацу вийшов цар Аєт і цариця Ідія, оточені придворними.
— Вітайте, сини моєї доньки і Фрікса, що його я вшанував, як жодного гостя раніше, і скажіть, нащо ви повернулися до Аї та хто ці три чужоземці — ваші супутники? — промовив цар Аєт, поважно, як то варвар, пильнуючи, щоб невимушеною мовою не надщербити своєї гідності.
Аргос відповів, що корабель, на якому вирядив їх дід, розбився у Чорному морі, і що, тримаючись за відірвану від корпусу балку, вони допливли до острівця, де й провели багато тижнів. Одного дня побачили, як наближається судно, а над ним — хмара птахів.
— Куди ж мандрували ці люди та птахи?
Люди пливли до Колхіди, а куди птахи — Фріксові сини не знали.
— Хоч які заміри, добрі чи злі, привели цих чужинців до Колхіди, запрошую їх разом із вами до палацу, — мовив Аєт, зберігаючи свою повагу і не виявляючи ні тривоги, ні радості з приводу несподіваних відвідин.
Медея всю ніч провела у святині гаю Гекати; повернулася над ранком, мокра від роси, з чіпкими лозами на одежі та маленькою чорною
