Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська

пам’яті все, століття тому винесене із Арголіди, та дотримувались усіх архаїчних обрядів; що мали тут, на новій землі, забезпечити їм добру долю і врожай. Хоча на Криті давно перестали приносити в жертву Священного Царя, тут, на краю Океану, мала колонія мілезійців змушена була підкоритися волі давніших поселенців.

Урочистість розпочалася запалюванням вогнищ і танцями. Коли вогні згасли, учасники містерії запалили смолоскипи і півколом оточили курган; на його вершині стояла Беара, представляючи саму Аріанрод. Обличчя мала біле, посипане товченим гіпсом, як у Самофракійських жриць, а до білих шат пришпилені гілки кущів, колоски та квіти. В руці тримала золотий серп, символ Місяця.

З високості святині, що мигтіла білим шкливом даху, зазвучав високий, немов пташина трель, голос Аріанрод, яка декламувала пісню; ніхто не знав, де народилася ця пісня і якими шляхами мандрувала.

Не від матері, не з батька Я узяла кров і тіло. Дев’ять квітів, дев’ять зерен І кущів мене створили. Пролісок, що в горах квітне, Лист берези, ячний колос, Білозерная квасоля, Таволга й пучок кропиви, Дуб, тернина і ліщина, Дев’ять зерен, дев’ять квіток Дев’ять сил мені дали, Дев’ять бруньок, дев’ять стебел. Довгі й білі мої пальці, Наче морські хвилі —

Простягла руку над зібраним гуртом і в цю мить усі відчули, як із пальців Аріанрод тече до них сила Місяця.

Аріанрод відповів побожний хор.

Біла Богине Ячменю, Ти, що з гріхів визволяєш, Господине Дев’яти Гір, Царице Весни, Матінко Верби, Прийми безсмертну жертву, розтягнуту на твоєму Дубі, Візьми його у свій дикий танок І збери разом Дітей, розгублених під Місяцем Перед свій грізний лик, Богине Глибин.

Посеред поляни, прив’язаний вербовим гіллям до Дуба, стояв Священний Цар. Мав на собі оленячу шкуру, а його волосся прикрашала корона з оленячих рогів.

Тіло його було посічене різками, а обличчя безтямне від настою п’янкого зілля.

Аріанрод підійшла до нього і золотим серпом зрізала омелу, що звисала йому з пояса, а тоді кинула на землю, щоб липкий сік, разом із кров’ю Священного Царя, просяк землю і запевнив урожаї.

Після обряду кастрації мала наступити смерть. Священний Цар знав, що загине від удару сокирки з ріоліту, яка вживалася до цієї мети від прадавніх часів. Але вірив, що насправді лише його тілесні останки спочинуть у кам’яній лодії святилища Аріанрод (за життя недоступного для Священного Царя), натомість його безсмертна душа з’єднається із духами предків, бо ж Велика Богиня милосердно здіймає усіх туди, де на північному небосхилі сяє сузір’я, зване Критською Короною.

* * *

У ірландській «Книзі захоплень[95]» записано, що народ Туата де Данан (їхня Богиня звалася Дану) прибув із Греції. Між тим, ми знаємо, що у другому тисячолітті до нашої ери в Арголіду, заселену данаями, прийшли орди ахейців. Данаї, витіснені зі своїх давніх осель, помандрували на північ. До Ірландії прибули через Данію, давши їй назву «країна Дану».

Данаї принесли до Ірландії священний спис і магічний казан, де варився напій мудрості та віщої поезії.

Але старовинний алфавіт дерев запровадили мілезійці.

Найстаріша святиня Ірландії, Ньюгранж, збудована у палеоліті, переходила у володіння чергових завойовників, хоча зоставалася храмом Великої Богині.

Данаї оздобили кам’яні одвірки спіралями, схожими на мікенські. На боці, протилежному до входу, є три різьблені на цоколі сонця, два з них обведені колом. Над ними дві літери огамічного алфавіту, перша та остання, що значать Зачаття і Смерть. Можливо, сонця вирізьбили поклонники Атона, які завели в Ірландії поклоніння Сонячному Диску, Огму. Адже, згідно із «Книгою захоплень», батько Беари, себто Скоти, був єгиптянином. У часи олімпійських богів шанування Деметри, принесене данаями, зворотною хвилею відбилося у Греції, — міфом, що мати Аполлона, сонячного бога, — це гіперборейська богиня Латона.

Але данаї зовсім не були першими поселенцями, згаданими у «Книзі захоплень».

Найраніше поселились в Ірландії три доньки Каїна. А через кілька століть прибула з півночі небога Ноя, звана Цезарою, з усією родиною. Це трапилося незадовго до Великого Потопу.

Беара була останньою царицею-жрицею, що привела своє плем’я до нових осель.

Наступні хвилі завойовників примандрували уже під проводом царів. Але обряди на честь Великої Богині тривали аж до римських часів. Страбон написав, що поблизу Британії є острів, де приносять жертви Церері та Прозерпіні так само, як на Самофракії[96]. (Лише двісті першого року нашої ери римський воєначальник Павлін заборонив споживання решток ритуальної жертви.)

Ірландія, подібно до Самофракії, вважалася Священним Островом, а шанована там Богиня була покровителькою мореплавців. Адже ще з епохи неоліту походило переконання, що Велика Богиня володіє вітрами, а її помешкання знаходиться у Зоряній Туманності, на Вісі Галактики