Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

потім озирнувся, і побачив кількох солдатів, що зупинились біля трупа. Та й молодиці почали виходити до воріт. Ви ж знаєте, які вони цікаві. Проте підійти ближче не насмілювалися. Дивились на відстані і щось теревенили по-своєму, бозна-що, дуже важка ця мова. В Росії, куди нас погнав Антонеску, я навчився трошки розуміти. А по-угорськи ніяк не второпаю…

— Ну, добре… Посидь у караульні, я тебе ще покличу.

— Слухаю, пане капітан!

Як тільки солдат вийшов, капітан Георгіу подзвонив Попинкаріу.

— Здрастуйте, пане генерал, — привітався він. — Доповідаю вам про одну незвичайну подію. Нещодавно на шосе, метрів за сто від КП, хтось застрелив начальника розвідки полку «Сирет». Я викликав його сюди в справі дезертирства того командира взводу. Мушу зауважити, що з часу нашої розмови в штабі минуло три чверті години. Просто не віриться, що він встиг відійти лише на сто метрів. Оце й усе, що я можу зараз сказати… Коли стане відомо щось інше, доповім вам. Бажаю здоров'я, пане генерал!

Він поклав трубку і вийшов на подвір'я. Саме в цей час біля воріт з'явився Параскивеску з чотирма солдатами. Вони принесли труп молодшого лейтенанта Войнягу. Слідом за ними у двір зайшли унтер-офіцер та кілька солдатів, що були дуже збентежені.

Тіло Войнягу поклали в кімнаті начальника караулу.

Підполковник медичної служби Стетеску нашвидку оглянув труп.

— Мертвий! Його застрілено в потилицю… Куля вилетіла через рот.

— Мертвий!.. — машинально повторив за ним капітан Георгіу. — Стріляли зблизька?

— Ні, мабуть, здалеку.

— А з якої зброї?

— В усякому разі, з бойової…

— Прошу вас, пане підполковнику, складіть акт про це вбивство. Командир вимагає докладної інформації. Я сподіваюсь, ви дозволите на якийсь час залишити труп у цій кімнаті. Бідний Войнягу! Такий чудовий офіцер. — Раптом Георгіу повернувся до Параскивеску. — Обшукай його кишені! Хоч надії мало, а проте… побачимо! Пошли когось за лейтенантом Тимплару. І постарайся звільнитися скоріше. Ти мені ще будеш потрібен.

Але Тимплару капітан Георгіу застав у кабінеті.

— Накажи своїм солдатам закрити всі дороги з села, — звелів він йому. — Не випускайте нікого. Підозрілих заарештовуйте і під конвоєм приводьте сюди. Це по-перше… А потім… Однак, я й забув запитати, чи знаєш ти про останню подію.

— Так, пане капітан. Саме тому я й прийшов сюди!..

— Отже, ми мусимо вжити заходів… На шляху, де було вбито Войнягу, треба розставити пости. Не дозволяйте цивільним виходити з дворів. Ти з своїм помічником унтер-офіцером Котирце проїдьте на мотоциклах в обидва кінці до найближчих сіл. Кого зустрінете, затримуйте. Зрозуміло?

— Так, пане капітан! Які ще ваші розпорядження?..

— Все! Можна виконувати! Тільки будьте обережні.

Хвилин через п'ятнадцять капітан Георгіу почав допитувати тих, кого виявили на місці вбивства, в тім числі й зв'язкового полку «Сирет». Було допитано понад тридцять чоловік, — солдатів і місцевих угорців. Писарі теж добре натомились. Останній протокол вони дописали десь близько півночі.

Дуже стомившись, начальник другого відділу дозволив підлеглим розійтися. Але молодший лейтенант Параскивеску не зважувався залишити його самого.

— А ви, пане капітан? — запитав він несміливо. — Кінчайте теж.

— Я посиджу ще трошки. Хочу доповісти панові генералу про результат розслідування. Найбільше мене турбує ця невідомість. Як ти думаєш, був серед допитуваних убивця Войнягу чи ні?

Параскивеску знизав плечима:

— Не знаю!.. Це все таке заплутане…

— Авжеж, протягом місяця два загадкових убивства. Спершу шофер Пантелімон, а тепер — молодший лейтенант Войнягу!

— Ви вбачаєте в цьому якийсь зв'язок? — з недовірою спитав Параскивеску.

— Зараз це лише моє припущення. А проте тобі час відпочивати, ти вже ледве стоїш на ногах. Поговоримо завтра. На добраніч! — поспішив спровадити молодшого лейтенанта капітан.

Як тільки він залишився сам, двері відчинив Уля Михай.

— Дозвольте?

— Нарешті прийшов!.. — зрадів Георгіу.

— Я теж не міг уже дочекатись, пане капітан!

— Ну, як ти дивишся на всю цю історію?

— Для того, щоб відповісти, мені треба знати трохи більше… Оскільки ви заборонили допитуваним розмовляти про це, то я міг орієнтуватись тільки на випадкові чутки. А вони надто вже суперечливі. Отож змилуйтесь, будь ласка, і скажіть мені всю правду.

Капітан Георгіу замислено перегорнув кілька списаних аркушів.

— На жаль, це не звичайна собі чутка. Молодшого лейтенанта Войнягу Темістокле застрелено недалеко від КП, з рушниці в потилицю. Єдиний очевидець — солдат інтендантства Стамбуліу Петраке. На його очах Войнягу і впав мертвим. Інший свідок, зв'язковий полку «Сирет» капрал Сучіу Георге, прибув туди хвилин через п'ять. От подумай сам: на місці вбивства офіцера виявляється солдат з його ж частини… Але почувши, що Войнягу застрелено в спину, я зразу й відкинув свою підозру, бо зв'язковий їхав назустріч. Отже, він не міг його вбити. Спершу мене збивав з пуття один важливий факт. Войнягу застрелено недалеко від КП, майже через три чверті години після того, як він вийшов од мене. От я й замислився: де міг пробути молодший лейтенант стільки часу? Спершу я вважав, що він заходив до інших відділів. Але пізніше дізнався, що офіцер-розвідник ніде й не був. Більше того, днювальний посвідчив, що той о третій годині вже виходив з КП. І найважливіше тут те, що, коли пролунав постріл, Войнягу ішов не з КП, а, навпаки, — прямував знову сюди. От переді мною й постало два питання. По-перше, що примусило молодшого лейтенанта повернутися назад? По-друге, чи існує якийсь зв'язок між убивством і рішенням вернутися на КП? Допитуючи свідків, я знайшов відповідь на друге питання. Та зрештою ти й сам пересвідчишся в цьому. Ось тут у мене тридцять свідчень, в тім числі й протоколи допитів п'ятнадцяти жителів села. Я особисто відкидаю думку про те, що Войнягу міг застрелити хтось з цивільних. Ці селяни дуже мирні люди. А крім того, в кожній хаті розквартировані наші солдати. І Войнягу вбито саме в обідню перерву, коли всі вони сиділи по квартирах. Отже, ніхто з тутешніх чоловіків