Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
Косоокий вимовив останні слова без найменшого суму.
Уля Михай, трохи подумавши, сказав:
— Пане капітан, я гадаю, що ми можемо цим задовольнитися.
— Але ж ще залишилось багато нез'ясованого, — запротестував начальник другого відділу.
— Нам досить і цього…
— Я не згоден з тобою, — холодно відповів Георгіу. — А проте на сьогодні ми можемо допит припинити. Піди поклич конвоїра!
Через кілька хвилин вони зосталися в кабінеті самі. Уля замислено дивився у вікно, а капітан переглядав щойно зроблені записи.
Першим порушив мовчанку капітан Георгіу.
— Якщо вірити цьому бандитові, — мовив він, — то їхня шайка не має ніякого відношення до дій агента абверу. Як ти думаєш?
— Пане капітан, ви ж мусите пам'ятати, що я й раніше говорив про це. Адже запевняв вас не раз, що коли б шпигун довідався, хто я такий, то нізащо не зважився б на цей замах, бо, затримуючи мене, він начебто залишав нам свою візитну карточку. Однак досі це було лише моїм припущенням. А от зараз показання косоокого цілком його підтвердили.
— І ти віриш йому? А що, як…
— Пробачте… я переб'ю вас!.. Якщо вважати, що ця банда диверсантів зацікавлена нашою шифрувальною машиною, то ми мусимо припустити наявність кількох агентів, які мають одне і те ж завдання, але одержують вказівки з різних центрів. Пригадайте, будь ласка, всі останні події, і ви неодмінно погодитесь зі мною. Певна річ, тут чимало незрозумілого, але все це вже мусить цікавити тільки вас як начальника другого відділу. А мені Тот Йозеф більше не потрібен.
Капітан Георгіу, який в цей час мовчки ходив по кабінету, зупинився біля вікна, якусь мить стежив за струменями дощу на шибках. Зважуючи міркування Улі, він розумів, що їх не можна заперечити. Більше того, начальник другого відділу починав заздрити розвідникові генерального штабу за його розум та розсудливість.
Проте вголос він зауважив:
— Завтра я ще раз допитаю його і тоді побачу, чи правду він сказав.
— Сподіваюсь, ви теж переконаєтесь, що косоокий та його друзі — звичайнісінька шайка диверсантів. Інсценування мого розжалування виявилось дуже доречним.
— Ти вважаєш його потрібним заходом?
— Авжеж!.. Сьогодні мені напевно відомо те, що вчора було лише припущенням. Красуня Катуска та її родичі аж ніяк не зв'язані з гітлерівською розвідкою. І мій найбільший козир — оця сцена розжалування, Справжній агент абверу зараз почуває себе ще безпечніше, ніж учора. Чому? Та дуже просто! Ось послухайте. Шпигун, звичайно, теж довідався про мою пригоду. І, мабуть, подумав: «Який же дурень перешкоджає мені, піднімаючи на ноги весь другий відділ?». А йому напевне було відомо, що замах робили не його спільники. Я вважаю, що й агент теж замислився над тим, хто міг заманювати мене в пастку. Не виключена можливість, що він скоріше за нас знайшов відповідь на це питання. Тоді скажіть мені, — що подумав би цей німець, якби мене не покарали? Зрозуміло, запитав би себе: «Хто ж насправді капрал-тетеріст Уля Михай, якому прощають таке порушення наказу командуючого?». Я все це добре зважив перед тим як попросити інсценувати розжалування. Признаюсь, багато чим ризикував, покладаючись лише на власні припущення та інтуїцію.
— На жаль, в нашому ділі без риску не обійдешся.
— І знаєте, пане капітан, за що я найбільше боюся?
— Ні!
— Щоб до кінця зіграти роль розжалуваного капрала, мені треба хоч на якийсь час прикинутися дуже засмученим, особливо перед Бурлаку. Здається, він найбільше мені співчуває. А коли обдурює, то це справжній артист!
БУБНОВИЙ ТУЗ
— Гей, Уля, відколи ти тут, я тільки й виграю. Мабуть, з твоїм приходом до мене повернулась удача. Якщо мені пощастить і далі, то виграш на двох! — мовив Бурлаку, жадібно згортаючи з столу гроші.
— Бабка ще надвоє ворожила, старик! — відповів йому Барбу Васіле зовсім спокійно, хоч програв уже вчетверте.
Того вечора робота в штабі кінчилась набагато раніше, ніж завжди. Затишшя на фронті відчувалося й тут. Навіть креслярі третього відділу, які взагалі працювали до півночі, і ті вже давно розійшлися.
В такі вільні години, — а їх випадало небагато, — лише дехто з штабних писарів відпочивав. Більшість з них займалися теревенями або з пристрастю запеклих картярів грали в карти. По суті, це було єдиною їхньою розвагою. Той, хто вигравав, одержував тільки моральне задоволення, бо на угорській території румунські гроші не йшли. За них ніде не купиш ні молока, ні яєць. І якщо все-таки писарі грали на гроші, то тільки тому, що не знаходили іншої можливості визначити переможця в змаганні, де замість м'яча, рапіри чи боксерських рукавиць йшли в хід невеличкі картонні карти з дивними малюнками та назвами: туз, король, валет, десятка тощо.
І хто вставав від столу без лея в кишені, навіть не шкодував. Гравці-невдахи часто позичали гроші у тих, кому в цей вечір щастило, і не раз тому, хто роздавав гроші з щедрістю багатія, доводилось, у свою чергу, брати їх в борг у іншого.
В цей вечір за столом сиділи Бурлаку, Барбу, Томеску та Мардаре. Спокійно підкидаючи карти, вони спідлоба зиркали один на одного, наче борці на помості.
Уля любив тільки дивитися, як грають інші. Але зараз він не відчував насолоди і в цьому. Інше не виходило йому з голови: Михай думав про недавню розмову з Бурлаку. Коли повертався ввечері додому, його раптом зупинив сержант.
— Гей, Уля, — гукнув він, — почекай, хочу тобі щось сказати.
— Я слухаю
