Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— Якщо ти погодився говорити, то я запитаю тебе ось що… Скажи, де поділися твої спільники? Знаєш, кого я маю на увазі? Катуску та її рудого батька.

Парубок у плащі глумливо посміхнувся:

— Ви ще сподіваєтесь їх затримати? Мушу вас розчарувати… Катуска та її чоловік уже перейшли фронт, їм пощастило, а мені ні…

— Припустимо, ти сказав правду. В такому разі…

— Можеш не вірити, але я не брешу, — сердито перебив Улю косоокий.

— Добре… Але скажи, хто керує вашою шпигунською групою?

— Не розумію, — здивувався юнак у плащі. — Ми ніколи не були шпигунами. Я й мої товариші — патріоти.

— А як тоді треба розуміти слово «патріоти»? — запитав Уля, вважаючи, що косоокий намагається обдурити його.

— Ось так і розумій!..

— Спробуй пояснити… Я не збагну цього.

— Дуже жаль!

— Може, ти хочеш сказати, що є угорці і не патріоти?

— Авжеж… Ех, коли б тут усі були патріотами, то ми вбивали б вас, як зайців, на кожному кроці. За часів Хорті[27] лише комуністи й виступали проти. А тепер, коли справа обернулась інакше, всі ластяться вже до вас, загарбників святої угорської землі.

Він говорив запально, майже кричав. І, може, саме тому його знову здолав кашель. Давши йому трошки заспокоїтися, Уля запитав:

— Виходить, ти хортіст?

— Так! — гордо кивнув він головою.

— А Катуска та її чоловік?

— Теж!

— І чим же ви тут займалися?

— Усім, що могло хоч у найменшій мірі пошкодити вам. Боротися можна і в тилу, не тільки на фронті.

— Як саме?

— Ну, скажімо, різні там диверсії.

— І ви здійснили їх багато?

— Ні, не дуже! Не встигли.

— Ну, чимось уже можете похвалитися?

— Облишмо це. Із скромності я не хочу говорити про наші успіхи.

— Добре! Я не наполягаю. Скажи тоді, чи багато є таких патріотів, як ти і твої однодумці?

— Та напевне!..

— В такому разі мусить бути і якийсь ватажок, що координує діяльність цих, скажімо, диверсійних груп. Назви його нам, і ти врятуєш собі життя.

— Ви вже знаєте, що мені однаково помирати. Та, зрештою, якщо і є такий керівник, то я його не знаю. Я слухався тільки свого шурина.

— Тоді скажи, де він зараз?

— Я ж говорив, що вони з Катускою перейшли фронт.

— Отже, ти хочеш примусити мене повірити, що чоловік Катуски — твій шурин?

— А чому б і ні? Навіщо мені тебе обдурювати?

— Виходить, ти рідини брат Катуски?

— Так! А втім, вона й сама це тобі говорила.

— Звичайно! Але ж Катуска і свого чоловіка видала за батька. Як я можу повірити, що вона не збрехала й про тебе… Однак продовжимо нашу розмову. Ти, напевне, маєш якусь освіту? Чи ж не так?

— Я студент політехнічного інституту. Звати мене Тот Йозеф.

— А як ім'я твого шурина?

— Галич Михалі.

— Виходить, юначе Йозеф, уся ваша сім'я записалася в «патріоти»!..

Косоокий, відчувши іронію, зміряв капрала ненависним поглядом.

— Тепер мені хочеться дізнатися, — питався далі Уля, наче не помічаючи злих вогників у очах парубка, — навіщо ви заманили мене в ту хату?

— Щоб убити… І ти був би не першим. Цілих два місяці ми йшли за фронтом, і за цей час зникло чимало ваших солдатів.

— Добре, а чому ви вибрали саме мене?

— Це примха Катуски. Зрештою, вона заманювала лише тих, хто їй подобався. Якщо говорити правду, то ми з шурином не дуже й зраділи. Краще вже знищити ворожого офіцера, ніж солдата… А проте ти зумів утекти.

— Мабуть, ви тоді розізлились…

— Я навіть і зараз не збагну, як воно сталося. Ти ж поводився так, наче й не підозрював небезпеки. Це й збило нас з пантелику. Принаймні мені ти видався великим йолопом. Навіть стало жаль тебе…

— Поглянувши на ваші пики, я зразу про все й здогадався. Однак мене цікавить зараз інше. Ти сказав, що ви два місяці йшли за фронтом. Та хіба не зустрічалося вам за цей час якихось перешкод? Невже ніхто ні разу не спитав у вас документів?

— Наче солдатам було до нас!.. А втім, ми просувалися як переміщені особи. Це нам доводилось говорити і в тих селах, де ми спинялись.

— А хто в цьому селі впустив вас до себе?

— Тут підозри зайві… Не витрачай даремно часу. Кінець кінцем, ми тільки два дні перебули в тих людей. А потім випадково натрапили на порожню хату. Примар дозволив нам жити в ній, поки фронт не просунеться далі. Ех, коли б не ця невдача з тобою… — Тот Йозеф надовго закашлявся. — А чи не можеш ти менше курити? Дуже мені вже шкодить дим!

— Добре, я не буду… Кінчай свою розповідь! Що було б, якби вам вдалося вбити мене?

— Ми тоді розгорнули б свою діяльність. Кращого місця, ніж та хата, й не треба. Люди зникали б у ній, безслідно. Але ми зазнали невдачі. Твоя втеча, сказати правду, нас не стурбувала. А проте потім стало відомо, що в селі почалися обшуки. Звичайно, в таких випадках не дуже довіряєш чужим людям. Отож, щоб врятувати свою шкуру, ми й заховалися в кукурудзі. Другого дня почули, що нас розшукують і по сусідніх селах. Становище стало скрутним. Михалі запропонував перейти лінію фронту. Катуска підтримала свого чоловіка. Кінець кінцем, мусив погодитися і я. Кілька днів ми вивчали розташування позицій і зрештою знайшли одне підходяще місце. Але нам знову не пощастило, зовсім