Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

ця історія смішна до безглуздя. Подумайте тільки. Ти вступаєш у село, тобі визначають квартиру. І ось господиня, чарівна і мила молодичка, весь час крутиться біля тебе, любо посміхається і мало не просить тебе переспати з нею. Що ж тоді робити? Нахмуритися і гнівно загорлати: «Слухай, молодичко! Цього ніколи не буде… Я святоша». Хай мене чорт візьме, коли я чув щось схоже на це.

— А навіщо тоді накази генерала? — запитав Барбу, з силою проколюючи тупим шилом жмут паперів.

— Які накази?

— Та ті ж, що забороняють будь-які зносини з місцевим населенням.

— Написання наказів — це одне. А от як їх виконувати — то вже інша справа. Не заперечую — такі накази теж потрібні. Не можна ж потурати усім примхам солдатів. Війна розбещує людей. Слід суворо засуджувати грабіжництво чи ґвалтування. Але коли жінка сама віддається тобі, чого ж тут думати. А то що ж? Обідати і вечеряти з хазяйкою і відмовлятися від пестощів, які вона хоче з тобою розділити?

Барбу все так само зверхньо посміхнувся.

— Якщо міркувати абстрактно, то в цьому є сенс. Звичайно, у різних народів гостинність має різні вияви. З почуття щирої поваги до людини яка-небудь жінка впускає тебе, змореного й голодного, до хати, садовить за стіл. В ім'я тієї ж таки гостинності вона потім запрошує тебе до себе в ліжко. Ти маєш рацію: коли сів за стіл, то чого ж відмовлятися від неї самої? Здається, цілком нормально. І все-таки… тобі відомо, яку важливу роль в сучасній війні відіграє добре налагоджена розвідка. Дехто вважає, що саме розвідка й обумовлює перемогу. І от подумай… Якась молодиця запрошує тебе до столу. Певна річ, ти не посмієш їй відмовити. Опісля вона лягає з тобою. Хіба ти проти? Лежить вона біля тебе і, як та кішечка, задоволено муркоче. А всім же відомо, що жінки по своїй натурі надто вже цікаві. От і почне вона тебе розпитувати. На перший погляд, це звичайнісінькі собі запитання. Як звати? Чи ростуть у вас огірки? А як румуни квасять капусту? У вас, мабуть, вродливі жінки? Хто в тебе вдома? Напевне, є й наречена. Як вона, сердешна, чекає на тебе! За таким хлопцем дівчина завжди нудьгуватиме. Ну й страшна ж ця проклята війна… Ти піхотинець? Піхоті, звичайно, найважче…

— Не мудруй стільки, братику! — розсміявся Іон Мардаре. — Ми вже чули твою казочку про шпигунку в ситцевому фартусі та в чобітках, від яких ще й смердить гноєм. Що ти на це скажеш, старик? Який біс зможе розпізнати в ній переодягнену Мата Харі[25] або «Панночку доктор»[26]?

Бурлаку лише зневажливо стиснув плечима. А Барбу спокійно вів далі:

— Не завжди потрібна Мата Харі, мій любий! Одна чи дві випадкових інформації не мають особливого значення. Але зібрані разом, вони часом можуть вирішити і результат бою. Отож коли розцінювати вчинок Улі саме з цього погляду, то, безперечно, капрала слід покарати.

— Це вже ти казна-що верзеш! — гаряче заперечив Пеліною. — Коли якийсь дурень не вміє держати язика за зубами, то, щоб вибовкати таємницю, йому не треба лягати з молодичкою в ліжко. Вона дізнається про все, тільки-но подасть йому склянку води чи молока. Але навіщо тут дискутувати? Мова йде про конкретний випадок. Ти, Барбу, вважаєш, що ця жінка випитала щось у Улі? А я певен, що це не так…

Їхню суперечку перебив сержант Тодінке, писар штабу.

— Здрастуйте! — гукнув він, заходячи до кабінету.

— Яким вітром тебе сюди занесло Іоне? — запитав Томеску.

— Пан капітан Медря наказує вам усім після роботи з'явитися до штабу. Одягнутися по формі, взяти гвинтівки.

— А що трапилось, братику? — поцікавився Бурлаку.

— Не знаю. Мабуть, пан капітан хоче трохи помуштрувати.

— В таку погоду!.. Чи не буде для цього іншого часу? — забідкався Мардаре.

Сержант Тодінке здвигнув плечима:

— Дощ не дощ, а такий наказ. Може, до обіду й виясниться. Ох, мало не забув… Всім треба поголитися і почистити черевики.

— Правда? Невже якась інспекція? — здивувався Пеліною.

— Ні, не думаю!

— Тоді що ж?

— Казав же я вам, нічого не знаю.

Однак Мардаре не відставав:

— Що за чорт, Іоне! Хіба є в світі таке, чого ти не знаєш? Ну, розповідай, не викручуйся… Чи не підписано часом перемир'я? Може, начальство й хоче повідомити нам… Іоне, не муч нас!..

Хоч сержант Тодінке був досить педантичним, коли йшлося про накази начальства, однак лагідне прохання Мардаре його розчулило.

— Та од вас не відкараскаєшся. Мені напевно нічого не відомо. Але підозріваю, що з Улею обійдуться зле…

— Що, розжалують?

— Цілком можливо!

— Виходить, розмови були недаремні…

— Тільки прошу вас… Це ще не офіціально… І коли начальство дізнається, що я дозволив собі повідомити раніше…

Бурлаку поспішив заспокоїти його:

— Не бійся, Іоне. Мовчимо, як німі…

— Хлопці, я мушу ще загадати іншим відділам. Отож прошу вас, приходьте всі, а то влетить мені від пана капітана Медрі.

Тільки-но сержант причинив за собою двері, як Пеліною вигукнув:

— А я не піду. Нехай мене карають усіма карами!

— І я теж! — підтримав його Бурлаку.

Саме в цю мить увійшов капітан Смеу з папкою під пахвою. Шифрувальники виструнчились.

— Здрастуйте, хлопці. Можете сісти! Маємо важливу роботу…

Він відімкнув сейф, впиняв звідти шифрувальну машину і поставив її на стіл.

— Бурлаку, приготуйся. Тобі допоможуть Пеліною та Мардаре. — Ще як він відчинив двері і глянув на їхні похмурі лиця, зразу догадався, що хлопці вже знають