Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
В університетах життя тоді кипіло, як у пекельному казані. Праві угрупування всіляко намагалися поширити свій вплив серед молоді.
Ненавидячи фашизм та його звірячу ідеологію, Уля, сам того не відчувши, опинився по другий бік барикад, перейшов на бік студентів, які боролися проти фашизації.
Саме через це його хотіли позбавити стипендії для навчання за кордоном, хоч він успішно склав випускні екзамени. І йому призначили її тільки тому, що єдиний професор, який захищав його в комісії, другого дня став міністром.
І от Уля потрапив до Парижа.
Юнакові хотілося все побачити, скрізь побувати, намилуватися красою французької столиці. Він відвідував лекції відомих вчених, пропадав у знаменитих паризьких музеях та бібліотеках, цілі години проводив у букіністів» на мальовничих берегах Сени.
Але війна вже стукалася в двері. Навіжений фюрер в довгих і плутаних промовах вимагав життєвого простору для німців, які нібито задихалися в кордонах, визначених їм Версальським договором.
Після того, як німецькі танки сплюндрували землі Польщі, румунське посольство запропонувало йому повернутися на батьківщину. Однак Уля відмовився, добре розуміючи, на чийому боці воюватиме Румунія. І тоді його таки позбавили стипендії. Але на матеріальному становищі це майже не відбилось, бо юнак одразу ж вирушив у провінцію, ставши репетитором з математики в родині митного наглядача. Уля погодився їхати в це містечко на кордоні з Бельгією, бо йому припав до душі сам хазяїн, Делегорг, що був оригіналом у своїй справі. Досить розумний і відважний, він уже засадив до в'язниці багатьох контрабандистів тютюном. Деякі з них, боячись Делегорга, назавжди залишили це ризиковане заняття.
Якось Делегорг попросив Улю простежити за одним підозрілим чоловіком, якого він ніяк не міг упіймати на гарячому. І юнак успішно викопав своє завдання. Делегорг почав використовувати його частіше. А оскільки це забирало багато часу, наглядач змушений був узяти в дім іншого репетитора.
Таким чином, завдяки Делегоргу, Уля побачив усі принади і гіркоту цієї небезпечної професії.
Уля стиха засміявся. В його уяві несподівано постав образ Мішеля Бійота, одного з тих контрабандистів, які покинули це заняття через «проклятого» Делегорга. На гроші, зароблені від перепродажу бельгійського тютюну, Мішель відкрив кондитерську. Справи його пішли добре, і скоро почали забуватися всі колишні небезпеки. Але того, хто повернув його на вірну стежку, Мішель не забував. І на знак щирої поваги завжди на Новий рік посилав Делегоргу величезний шоколадний торт. Ні, непогані то були часи!..
Надворі завив собака. Дощ пішов сильніший, і по дахові затарабанило, наче шротом. Знову заскрипіли валки возів з боєприпасами. Плюскіт дощу, скрип коліс та виття собаки — все це зливалось в якийсь зловісний пронизливий стогін.
«Так вив собака і тієї ночі!» — подумав Уля і пригасив недокурок, кинувши його в коробку від крему, що правила йому за попільничку.
Піднявся з ліжка, присунув стілець до вікна. Надворі було темно-темно. Лише за вікном невгамовно стукотів дощ та скрипіли підводи. Час від часу в темряві з'являвся вогник цигарки якогось їздового, що світлячком пропливав уздовж шляху.
Пес не переставав вити, хоч хазяїн уже не раз виходив надвір і лаяв його.
«Так завивав собака і тієї ночі!..» — зітхнув Уля.
— Боші[21]! Боші!.. Боші йдуть! — лунало скрізь на дорогах.
Перелякані люди покидали домівки і втікали на південь, наче від страшної пошесті. Їхали на велосипедах, підводах чи дрожках, мчали лімузинами, грузовиками, йшли пішки, штовхаючи перед себе дитячу коляску або тачку з манаттям. Поспішали битими шляхами, польовими дорогами, а то й навпростець, через поля. Та як вони не втікали, гуркіт гармат ставав дедалі виразнішим. А одного дня з'явилася й сама смерть, — у синьому небі показалися зловісні птиці з покрученими хрестами на крилах, скидаючи на землю сотні бомб… Перелякані до смерті французи розбігалися по полях. Але гітлерівські льотчики на бриючому польоті глумливо косили з кулеметів усіх — чоловіків, жінок, старих і дітей, особливо дітей. Коли кінчалися бомби, літаки зникали, набирали боєприпасів і знову повертались, сіючи на всіх шляхах і дорогах смерть, — рясний град бомб та зливу кулеметних куль.
З початком евакуації втік і Уля, — зібрав речі в рюкзак, сів на велосипед і рушив на південь. Він став свідком і учасником трагедії, яку переживали тоді тисячі втікачів. Куля з німецького кулемета роздробила йому ключицю, Улі довелось пролежати кілька тижнів у шпиталі недалеко від Парижа. Коли він підвівся з ліжка, в місті вже давно порядкували фашисти.
Потрапивши до столиці, Уля Михай зрозумів, що розгром армії аж ніяк не означав капітуляції самих французів. Він прочитав це на суворих лицях перехожих, в поглядах лютої ненависті, якими городяни проводжали тих, хто носив німецьку уніформу. Місто було в жалобі, Бліді, змарнілі обличчя парижан свідчили про великі нестатки.
Блукаючи бульварами і приглядаючись до людей, Уля відчував, що його безнадійний сум змінювався почуттям радості. Коли він лежав у шпиталі, в ньому ніби щось обірвалося. Хіба можна жити в Франції і не любити її? Любив і він свою країну. Однак вона ганебно капітулювала. Уля розчарувався так, як розчаровується юнак, кохана якого стала повією.
І от, походжаючи вулицями Парижа, він зрозумів, що Франція не вмерла. Йому хотілося обіймати і цілувати кожного зустрічного. Радісно збуджений, довго блукав по місту. А зголоднівши, зайшов до великого ресторану, де лише за кількома столиками сиділи відвідувачі. Меню мізерне, однак офіціант натякнув, що є й інші страви, коли він зможе заплатити дорожче. Грошей йому вистачало, бо в прикордонному містечку життя було дешеве. Давно не ївши нічого смачного, Уля замовив собі ситний обід.
Він уже взявся за котлети з баранини, коли це до ресторану увійшли два офіцери з люфтваффе[22]. Сівши за сусідній столик, вони почали вимагати шампанського. Офіціант ввічливо пояснив, що шампанського нема, але він принесе їм іншого хорошого вина. Льотчик-майор стукнув кулаком по столу:
