Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
Завжди спокійний, баржовик Маринаке говорив тихо і лагідно. Тільки коли він було розсердиться, що траплялось дуже рідко, в його очах з'являлись злі вогники, голос ставав якимсь суворим, металевим.
Уля пригадав усе це і зітхнув: «Ех, як швидко проминули роки!». Збагнувши свій теперішній вік, сповнився почуттям невиразного суму. Намагався думати про щось інше, але в голову невідступно лізли спогади дитинства. Образ батька скоро зник, але натомість з'явилася мати, невеличка білява молодиця. Кращої за неї не було в усьому передмісті. Жінки взагалі сваряться одна з одною, всіляко намагаються обмовити свою сусідку. В їхньому передмісті теж не, обходилось без заздрощів і пліток. Коли зійдуться разом дві кумасі, то напевне можна сказати, що, вони теревенять про якусь третю свою знайому. Однак, на велике диво, Марію, його матусю, ці пересуди обминали. Її лагідна і приязна вдача обеззброювала лихомовних жінок.
— Це наче якась пані! — говорили про неї в передмісті без найменшої заздрості. А були й такі, які співчували їй, вважаючи, то така вродлива жінка могла вийти заміж за багатшого чоловіка, який займав би в суспільстві краще становище, ніж Маринаке. Та, незважаючи на бідність, Марія не сумувала. Побралися з любові, і роки життя не похитнули їхнього кохання.
Батько, вирушаючи в плавання по Дунаю, іноді брав з собою Улю. Хлопчик радісно підстрибував і гасав по палубі, милуючись красою природи. Та найбільше його чарував татусь, який здавався найкращим і найсильнішим в усьому світі. Синок захоплено дивився, як батько вправно крутив кабестан і оддавав швартови при відплитті. Коли виходили на середину ріки, Маринаке кликав Улю до себе, садовив біля стерна і починав розповідати про кораблі та моряків, що плавають по океанах, про дивовижних риб та різних перелітних птахів. Хлопчик слухав його, затамувавши подих.
А одного разу тато, притискаючи сина до сильних грудей, мовив:
— Ти, мій любий, мусиш здійснити те, про що я сам замолоду лише мріяв… Будеш учитися. Я з шкури вилізу, але пошлю тебе до школи, щоб ти вивчився на капітана далекого плавання.
— А що це таке капітан далекого плавання, татусю?
— Я зараз тобі поясню, синку!.. Є всякі судна. Одні малі, інші трохи більші, а деякі просто величезні. Звідси і аж до Турну-Северина[18], навіть далі, скажімо, до Відня можуть іти невеликі судна, ось як «Пан Тудор». Бо до Відня і Братіслави по Дунаю можна допливти навіть човном. Ну, а щоб перетнути море чи океан з кінця в кінець, потрібні великі швидкохідні кораблі з потужними моторами. Вони перевозять людей і вантажі й звуться суднами далекого плавання… А найстарший на такому кораблі, кому підкоряється вся команда, це капітан далекого плавання.
— І ти, татусю, хочеш, щоб я став капітаном далекого плавання?
— Так, синку! Тільки досягти цього нелегко… Треба багато вчитися. Але, щоб потрапити до вищої школи, мало ясного розуму та любові до науки. Тут потрібні ще й гроші, багато грошей. А в мене їх немає. Однак, коли ти добре вчитимешся, я працюватиму, як віл, і пошлю тебе до такої школи…
— Не турбуйся, татусю! Я вчитимусь добре… Запевняю тебе.
Однак не судилось Улі потрапити до школи. Вибухнула війна, і татусь загинув в боях під Туртукаєю[19].
Відтоді вони з матір'ю почали бідувати. Матуся працювала день і ніч, не знаючи спочинку. А жили обоє в холоді і голоді. За невеличкою хлібиною, чорною, як земля, вистоювали в черзі від темної ночі аж до обіду. А щоб дістати овечу голову, трохи кісток чи тельбухів, доводилось стовбичити під м'ясною крамницею цілісінькі дні. А крім цього, треба було ще й заробити десь хоч кілька леїв.
Не знесла матуся цього голодного життя. Через півроку навіки заплющила очі. Хлопчика взяли до себе родичі. А коли скінчилась війна, вони довідались, що в Фокшанах[20] відкрито притулок для воєнних сиріт, і поспішили віддати його туди.
Роки, проведені там, найжахливіші для нього.
Уля пригадав великий будинок, що стояв підковою, його довгі темні коридори та холодні спальні, в яких ниділи голодні, занехаяні діти. Пан директор, з підкрученими догори вусами та круглим, як бочка, животом, завжди сердитий, ходив з вишневим прутом у руці, б'ючи ним дітей куди попало — по лиці, по голові, по спині чи руках. Згадав і панну виховательку, тридцятилітню стару діву, якій більше підійшло б працювати наглядачем в лікарні для божевільних, аніж у дитячому притулкові, і дебелу куховарку, невсипущу п'яницю, що заманювала до себе в ліжко старшеньких хлопців, яким ще не було й тринадцяти років. Згадав їх усіх і ще раз жахнувся — невже все те колись відбувалося?
Уля ненавидів їх тоді, ненавидів і зараз. А найбільше проклинав знавіснілу виховательку. Вона не била дітей, як директор, ні. Ця злюка знала тонші методи покарання. Негідниця ставила дітей коліньми на горіхову шкаралупу. Змушувала їх годинами дивитися на сонце, поки хлопчики не зомлівали. Наказувала сильнішому лупцювати слабішого, і захоплено плескала при цьому в долоні. Силувала дітей аж до ломоти в крижах бити поклони і голосно примовляти: «Господи, я великий грішник! Покарай мене, боже!..».
Та не тільки за це дивовижне вигадування всіляких мук ненавидів її Уля. В ній було іі інше, що перевершувало в жорстокості всі її засоби покарання. Вона зуміла так залякати дітей, що ті боялися навіть власної тіні, стали схожими на маленьких звірят.
Панна вихователька щовечора заходила до спальні і починала розповідати жахливі історії. Вовкулаки, відьми, бісенята та інші примари — ось головні персонажі цих
